І Правує нами непролазність мови. Тремкі й ошатні в неї болота, там кожен, хто до сонця повертав, втрапляв у пітьму, ніби випадково. Не випадок – позірна чистота пронизана кривавими вузлами. Всі, хто долав ті чагарі і злами, уже навіки залишались там своєю кров’ю, і вона текла, труїла і будила темні вири, і лиш по смерті наставала миром між берегами пекла і тепла. Не йди в її супокій вечоровий, печери там безкраї – забриниш – і голос твій із пазурів луни не вирветься без сили і любові. ІІ Правує нами темноводість мови. Її одвічна мертва сліпота не бачить шалу, що, мов дикий птах, розвіяв крил освячені корогви. Вона мовчить, вона не визнає жаги і туги, віри і безтями, і може тільки чулими перстами торкнути серце сховане твоє. Завмри й не дихай. Аж поки вона тебе своїми пальцями впізнає. Ким будеш у химернім її краї? Добром чи злом? Ніхто цього не зна. В її руках видючих станеш тим чим є насправді суть твоя таємна: якщо світило – то осяєш темінь, коли ж бур’ян – на пустищі рости. І пам’ятай – рука її вербова в полову перетворить пустоцвіт. Немало душ сконало в куряві, коли сліпа виходила на лови. ІІІ Правує нами непомильність мови. В її, сльозами зрошених, грунтах усяке зілля часом пророста, - не всяке залишається надовго. Бо ліс її – не рукотворний сад, де сто дерев однаково розквітли, гойдається в її високім вітті щораз інакша, не така краса. Вона ж сама – не тихий садівник, а дика жриця темрявого храму, що люто викорчовує зубами найперший пагін однаковини. Її не руш – вона є вірна смерть, із світочем і гострою косою стоїть у пущі, посеред якої колись і твій лежатиме скелет. Вона – непоборимий завойовник, сама в собі нездатна на слова, лише твоєю піснею жива, хмільна твоєю зоряною кров’ю.
|