Печальний постмодерн: Розграблені колгоспи. Розвітрені шляхи. Розбавлене вино. Імперія вмира сімнадцять років поспіль. І мусить вмерти, щоб воскреснути, зерно... Пануємо в ярмі, віддавши душу в найми Сусідським хазяям і рідним холуям. І я порожній весь – неначе дзвін почайний, Черпаю вітер-ост із піднебесних ям. Здорові, мов тайга, кричать у генах предки. Нап’юся – і мені інфрачервоно все. Набридли площадні політики й газетки І пінопласт, і затхлий дух осель. Я хочу самоти, хрестів, хребтів незламних, Артезіанських вод і динозавра сліз. Польотів уві сні надхрамних і надхмарних Між блискавок – мов коренів беріз. А я люблю слова із м’ясом повнокровним, Щоби між ними – даль і море, і степи, Природні, як алмаз, чи мукання корови, Тривожні, як мечі, і гострі, як серпи. Втомилася душа. Синоптикам не вірю. Політикам також. А вірю в грішний біль. У чесний і земний гіркавий поклик звіра І трішечки – собі... Із Того світу в сон прийде до мене ангел – Нудний, як всі святі, дивак і пілігрим. А в цьому світі чорт... У табелі про ранги Ми разом десь із ним. Безсовісно живі, коли вмирають друзі... Нервово-золоті, коли вбиваєм час. Печальний постмодерн: Танк у Великім Лузі Стріляє в нас.
|