Ця відлига, як біль
і цей біль, як відлига весни,
Коли кров з-під руки,
що цнотливо приховує рану,
То крізь серце – твій посміх навиліт,
Осів і не встану,
Як солдат, поцілований кулею
в погляду синь...
І байдуже дивилося Небо
очима калюж
На виставу земну,
що спрадавна іде без антракту.
Ми – аматори в цьому театрі,
і всі – без контракту,
Тільки інколи хтось із “масовки”
отримує туш.
Ця відлига, як біль,
і, напевно, минає вже криз.
Без наркозу хірурги
на серці заштопали рану.
Кастаньєти дощу
підіграють весні наостанок,
І в калюжах опиниться Небо,
зірвавшись униз.