Ця відлига, як біль і цей біль, як відлига весни, Коли кров з-під руки, що цнотливо приховує рану, То крізь серце – твій посміх навиліт, Осів і не встану, Як солдат, поцілований кулею в погляду синь... І байдуже дивилося Небо очима калюж На виставу земну, що спрадавна іде без антракту. Ми – аматори в цьому театрі, і всі – без контракту, Тільки інколи хтось із “масовки” отримує туш. Ця відлига, як біль, і, напевно, минає вже криз. Без наркозу хірурги на серці заштопали рану. Кастаньєти дощу підіграють весні наостанок, І в калюжах опиниться Небо, зірвавшись униз. |