Легенький, як вітрець, метелик над квітками
Літав, сідав то на красолю, то на мак.
Капуста, що колись своїми пелюстками
Його живила, каже так:
"Прилинь до мене, сядь хоч на одну хвилину,
Мій сину..."
"Пху! Не видав твого дурного качана,
Капусто навісна! -
Сказало паненя летюче. -
Ти бачиш убрання блискуче -
Його я понесу в рясний садок,
До гарних, до пахучих квіточок".
Йому на цюю горду мову
Капуста каже знову:
"Згадай, мій сину, ти тоді не величавсь,
Як був ще гусінню та мною годувавсь.
Але таких, як ти, на світі є доволі,
Що в кращій долі
Забули рід і хати відреклись,
Що годувала їх колись".