Легенький, як вітрець, метелик над квітками Літав, сідав то на красолю, то на мак. Капуста, що колись своїми пелюстками Його живила, каже так: "Прилинь до мене, сядь хоч на одну хвилину, Мій сину..." "Пху! Не видав твого дурного качана, Капусто навісна! - Сказало паненя летюче. - Ти бачиш убрання блискуче - Його я понесу в рясний садок, До гарних, до пахучих квіточок". Йому на цюю горду мову Капуста каже знову: "Згадай, мій сину, ти тоді не величавсь, Як був ще гусінню та мною годувавсь. Але таких, як ти, на світі є доволі, Що в кращій долі Забули рід і хати відреклись, Що годувала їх колись". |