укр       рус
Авторов: 412, произведений: 41127, mp3: 334  
Архивные разделы: АВТОРЫ (Персоналии) |  Даты |  Украиноязычный текстовый архив |  Русскоязычный текстовый архив |  Золотой поэтический фонд |  Аудиоархив АП (укр+рус) |  Золотой аудиофонд АП |  Дискография АП |  Книги поэтов |  Клубы АП Украины |  Литобъединения Украины |  Лит. газета ресурса
поиск
вход для авторов       логин:
пароль:  
О ресурсе poezia.org |  Новости редколлегии ресурса |  Общий архив новостей |  Новым авторам |  Редколлегия, контакты |  Нужно |  Благодарности за помощь и сотрудничество
Познавательные и разнообразные полезные разделы: Аналитика жанра |  Интересные ссылки |  Конкурсы, литпремии |  Фестивали АП и поэзии |  Литературная периодика |  Книга гостей ресурса |  Наиболее интересные проекты |  Афиша концертов (выступлений) |  Иронические картинки |  Кнопки (баннеры) ресурса

Опубликовано: 2020.10.16
Распечатать произведение

Валерий Яковчук

Христо Ясенов, Цикл «Замкнена душа»

1
Стоїть  одна старинна вежа біля моря
крізь темні вечори і ранішнє проміння –
там замкнені душа і серце плачуть з горя
серед холодних стін і хмурого склепіння.
А світло є, і осяває простори широкі,
та знаю, що дверей мені ніхто вже не відчинить,
бо золоті ключі закинув бог глибоко
у темне море десь, у водяну пучину.

2
Не маю дому, де я бездомний відпочину,
ні весняних садочків у вранішній росі,
я наче мандрівник той – без даху, батьківщини,
несе мені страждання покров небес усіх.
Страждаю я до втоми, бо вічно ти зі мною
і труїш кожну думку, і труїш радість снів,
ти  – тінь моя незмінна з невірою сумною,
ти – загадка довічна моїх минулих днів.

3
Знов небо очі для спання прикриє:
зірки і ніч, самотність і печаль...
Гукнув би я, та хто мені відкриє,
хто від мерця у світі чує жаль?
Гукнув би я, та острах і вагання, –
немає слуху в просторі лихім.
Я краще буду спраглим у стражданнях,
щоб зникнути безмовним і глухим.

4
І ти не смій приходить, царице незнайома,
ти – блискавка весняна, горіння сподівань:
в покірності прекрасній, спокійно і свідомо,
я хочу жить самотнім, без скарг і нарікань.
І ти не смій приходить у затишні покої:
я хочу жити в смерку затулених повік
і марити там мирно наснагою палкою,
де променів останніх йде золотий потік.

5
У передсмертнім сні гойднулась зірка,
безшумний смерк легесенько надходить,
я хворий  і душа страждає гірко –
страждає без повітря й прохолоди.
Весна мене не грітиме щасливо,
у сні тяжкому журно я ночую.
Та, боже, ах, оглухну я можливо –
нікого і ніщо вже не почую!

6
Мій день в плачу минає, і очі зі сльозами,
замислений, печальний, в страху я і без сил,
бо темний бог безмірно знов сипле над лісами
на темний цвіт фіалок свій загадковий пил.
День згасне. Звечоріє. Стемніє наді мною –
ніч стомлена опустить розгорнуте крило
і думою тяжкою, болючою, сумною,
знов безсердечно зморщить вже зморщене чоло.
І я в імлу заходу дивитимусь лякливо,
і плакатиму гірко, полонений навік,
бо десь далеко вмерла зоря ясна, тремтлива,
і, може бути, з нею найкращий день мій зник.
Мій день в плачу минає, і очі зі сльозами,
замислений, печальний, в страху я і без сил,
бо темний бог безмірно знов сипле над лісами
на темний цвіт фіалок свій загадковий пил.

7
Докучний гніт і спрага непомірна
тамують мої гімни і моління –
в мені вмирає й родиться безмірно
той плач, що з ним проходять покоління.
І я горю, і гасну, і кріплюся,
мов лицар в неминучості марнію,
і плачу смертно, плачу і сміюся –
і сміх мій повний смутку й безнадії.
А піднімусь – земна печаль згинає,
зір стомлений не може сліз тримати,
і я немов тяжкі окови маю,
котрі, здається, вже не розламати.

8
Коли фіалки стали в тьмі темнішими
і день твій від скорботи почорнів,
закрий ти свою душу перед іншими –
в собі знайди утіху скорбних днів!
Ти у безодні з темними стражданнями
подовжуй свої муки і плачі!
І в шумнім хорі з людськими риданнями
із тугою своєю промовчи!

Христо Ясенов
Цикъл «Заключена душа»

1
Стои една старинна кула край морето
през тъмни вечери и утрини прозрачни -
и там ридай заключена душата и сърцето
сред хладните стени и сводовете мрачни.
А светло е, и греят вън пространства необятни,
но зная аз, че няма кой вратата да отвори,
защото бог захвърли ключовете златни
на тъмното море сред водните простори.

2
Аз нямам дом, където бездомен да почина,
ни пролетни градини в предутринна роса -
и аз съм като странник без подслон и родина,
и страдам под покрова на всички небеса.
И страдам до умора, че ти си вечно с мене
и тровиш всяка мисъл, и тровиш всеки блен,
ти - сянка неразделна, невяра и съмнение,
ти - вечната загадка на всеки минал ден.

3
Небето пак очи за сън притвори:
звезди и нощ, и скръб, и самота...
И викнал бих, но кой ще ми отвори,
но кой ще чуй от мъртвите в света?
И викнал бих, но страшно ми е мене,
че тъмната пустиня няма слух.
А по-добре е в жажда и съмнение
да чезна тъй безропотен и глух.

4
И ти недей дохожда, царице непозната,
ти - мълния и пролет, горение и плам:
под тихото смирение на късната позлата
аз искам да живея безропотен и сам.
И ти недей дохожда сред сънните покои:
аз искам да живея с притворени очи
и мирно да сънувам желанията свои
под златното сияние на късните лъчи.

5
В предсмъртен сън люлее се зората,
безшумен здрач излеко вей и пада.
Аз болен съм и сещам си душата -
и сещам я без въздух и прохлада.
И пролет мене нивга не полъхна,
че в тежък сън нерадости сънувах.
Но, боже, ах, да можех да заглъхна,
и никого, и нищо да не чувах!

6
Денят ме отминава със сълзи на очите,
замислен и печален, в предчувствия и страх
че тъмен бог отново разсипва над горите
на тъмни теменуги загадъчния прах.
Денят ще свечерее. Над мене ще се стъмни,
че морна нощ ще спусне разгърнато крило
и мисли безотрадни, мъчителни и тъмни,
отново ще набръчкат набръчкано чело.
И плахо ще погледна на запада в мъглата,
и горко ще заплача завинаги пленен,
че нейде надалеко умряла е зората,
а може би със нея най-хубавият ден.
Денят ме отминава със сълзи на очите,
замислен и печален, в предчувствия и страх
че тъмен бог отново разсипва над горите
на тъмни теменуги загадъчния прах.

7
Досаден гнет и непритворна жажда
обсажда мойте химни и моления -
и сякаш в мен умира и се ражда
плачът на много, много поколения.
И аз горя, и гасна, и живея,
като затворен рицар в неизбежност -
и плача смъртно, плача и се смея -
и моят смях е пълен с безнадеждност.
Издигна ли се - земна скръб ме трови,
а морен взор сълзите не задържа -
и аз усещам някакви окови,
които сякаш няма да развържа.

8
Когато здрач прибули теменугите
и твоят ден за скърби свечери,
ти затвори душата си за другите
и в себе си утеха намери!
И в бездната на тъмните страдания
разпъвай свойта мъка и плачи!
Но в шумний хор на людските ридания
ти своята нерадост премълчи!

2015
© Валерий Яковчук
Текст выверен и опубликован автором

Все права защищены, произведение охраняется Законом Украины „Об авторском праве и смежных правах”

Написать отзыв в книгу гостей автора


Опубликованные материали предназначены для популяризации жанра поэзии и авторской песни.
В случае возникновения Вашего желания копировать эти материалы из сервера „ПОЭЗИЯ И АВТОРСКАЯ ПЕСНЯ УКРАИНЫ” с целью разнообразных видов дальнейшего тиражирования, публикаций либо публичного озвучивания аудиофайлов просьба НЕ ЗАБЫВАТЬ согласовывать все правовые и другие вопросы с авторами материалов. Правила вежливости и корректности предполагают также ссылки на источники, из которых берутся материалы.

Концепция Николай Кротенко Программирование Tebenko.com |  IT Martynuk.com
2003-2020 © Poezia.ORG

«Поэзия и авторская песня Украины» — Интернет-ресурс для тех, кто испытывает внутреннюю потребность в собственном духовном совершенствовании