***
Вірша цього я не пам’ятаю.
Я до нього уночі злітаю.
Дієслівною терпкою римою
я опів на другу знову зринула.

Отака-то, бач, поета доля:
Оглядаюся – та я ж бо долі...
А була на хмарах, просто сонця,
і знічев’я зразу  - в  ополонці.

Ти, Сізіфе, смійся сивиною,
що була я нині навісною,
що з пітьми спітнілою котила
камінь, склавши геть на спині крила.

Покотився камінь по-під гору,
а мені то  нібито й не горе.
Знову можу розпустити крила –
Посивіла чи не посивіла...