укр       рус
Авторов: 412, произведений: 42039, mp3: 334  
Архивные разделы: АВТОРЫ (Персоналии) |  Даты |  Украиноязычный текстовый архив |  Русскоязычный текстовый архив |  Золотой поэтический фонд |  Аудиоархив АП (укр+рус) |  Золотой аудиофонд АП |  Дискография АП |  Книги поэтов |  Клубы АП Украины |  Литобъединения Украины |  Лит. газета ресурса
поиск
вход для авторов       логин:
пароль:  
О ресурсе poezia.org |  Новости редколлегии ресурса |  Общий архив новостей |  Новым авторам |  Редколлегия, контакты |  Нужно |  Благодарности за помощь и сотрудничество
Познавательные и разнообразные полезные разделы: Аналитика жанра |  Интересные ссылки |  Конкурсы, литпремии |  Фестивали АП и поэзии |  Литературная периодика |  Книга гостей ресурса |  Наиболее интересные проекты |  Афиша концертов (выступлений) |  Иронические картинки |  Кнопки (баннеры) ресурса

Опубликовано: 2013.07.22
Распечатать произведение

Сергей Негода

Невмирущий дід

Зараза з косою, косить усіх без розбору!
Ішла би, гедзяра, з канчуками чаклунськими!
Дух забило! Німіє душа. Горло перегризає.
Байстрюче, гайда, звідси!  Чого ще чекати Несамовиту.
Переполохався сновида, молюскова спіраль
переломила пахви Чумацького Шляху.
Ноги на плечі і гайда із цвинтаря! Поки не пізно.
У небі смолоскипи феніксів граються з вогнем…
Діду,  десь зник христовий ціпок? Так, я його зломав.
То це ти залишив за урочим  вітром щастя людям.
Ціпок літає, цвьохкає  за дідівськими курганами,
в низовині нечисті  збиває ниць у нігрол і здіймає бурю.
Чорна Буря чавить у нечистотах звірей і нівечить дерева.
Нівроку, халепа. Ще мого діда-чаклуна у могилу.
Добридень,  діду Данило. Чого гарцюєте?
Не під силу мені піарити такий чвир.
Я ледь ходжу між горбами. Я скоро дам дуба.
Це ваше нове цурпалля грає чечітку людям?
А ти, чий будеш? Погано чую. А, Палажчині діти.
Ні,  ми,від  Одарки Шовкопляс. Ви її пам’ятаєте?
Ага, втямив. Як, ще здоровається Одарка? Соколиця.
Яскраво у неї. Авжеж.  Здоров’я   тобі, чорноокий соколе.
Чорношкіра  Одарка,  а ще метляється.
Привіт щирій душі, що ще шкарбає.
Незрячий  чорнобиль в очах, але стара не в’яне до цікавого.
Оце вештаюся між чорногузів. Зігнувся в три погибелі.
Цокаю дрючком по дорогам з Микиткою!
Чортзна-як зводжу рахунки з грішною душею.
Дрижаків хапаю, як за царя, за Хмеля, шукаю честь.
В обох очах - потали сірий туман, –
виходить сліпий дід на манівці.
Очі заражені і черстві. Усохли йому памороки.
З одчаю шукаю теплий камінь і спочиваю на ньому.
Як живете в Тарасівці?   Бідуєте, на трьох гектарах.
Де там,  на самоті, не бідуємо, але велика утома.
Даєте маху чортам, як годиться, урукопаш.
Микитко, де ти? Дай-но, руку. Діду,  куди йдемо?
Підожди, заяча душо. Приспічило тобі на пні.
Ти знову спіткнувся.  Чи ти з глузду з’їхав?
Зідрав трухлятину з пня. Оце, урвиголова!
Вибачайте, зазівався діду. Не бачив цього штурпака.
Завіємося урожаями,  дорогою у Крайню  Раївку?
Повертаємо за ці осоружні горби, що рівняють горбатих.
Давно, колись, тут вередливу  зозуленьку, Малашку,
відвадили співати  над прірвою.  Яке усе-таки урвище!
Мене носили тут на плечах найвищі дядьки.
Зараза!  Отакої! Чіпляється знову на узбочину.
Не цураються  перевалу,  літають без правил.
Над дідовою головою без утоми проносяться скажені іномарки.
От, клята комаха, льота  на лихо, так ще і лунає у вухах.
Навітряний  падає, не уберігся. Здійнялась буча міражів.
Навперейми, навскач стали на диби увись турбоходи.
Яка хвороба навиворіт душ  бере отаких месіями?
Ат, така, гедзяра! На всі усюди рознеслася,
що ні пройти ні проїхати, усюди вижається  молох.
Весь Спас закрили. Халепа , збиває з пантелику.
Діду, здохла курка. Оце, жах! Як випукла на хвилях Бугу.
Не зівай, байстрюче, коли міздрить вітер у полі.
Діду, проминаємо багнюку під червоними туманами.
Злість бере питущих і непитущих, одважних і немічних.
Яке Бабище невмируще! Діду, змітає все з лиця землі.
Цей трофей вдруге за моєї пам’яті на устах в усіх!
Триголоса з ніг до голови  - горопаха  на усі чотири сторони.
У неї ні кола ні двора, а вона на межиріччях хазяйнує.
Нічого собі скільки хрестів, за ними світу не видно.
А ти, шибайголова,  не сунь свого носа у її святі справи.
Діду, яка у тебе хворість? Полуда в очах! Ні,  це ще не полуда.
Це, між іншим,  вмістилище воскреслих синів Мар’яни.  
Ревуть, як сто волів за яслами.  Волопас  їм поступиться!  
Трісь-трісь.  Трісь-трісь. На фурі тріщить склотара.
В очах зорієнтоване роздоріжжя. Золотий дощ тріпає вітер!
Немічна любить вас, діду. А оце посилає вам дощику.
Очі у неї, як виразки пурпурові, з вузликами сонця.
Нна землі вона відчуває одразу, розквітлу душу.  
Вона, розмаїта, найдужча у світі, усіх і уся дістане.
Слухай, байстрюче, ти вивідав, як пахне, Непереможна?
Діду, вона білокрила, завжди лопотить перед очима.
У-вуйко, від неї цілий світ у палаючих зорях.  Дратує злих!
Нізащо в світі не згорять ці прокляті вільні мандри.
Душа розплітає чорноту невидимих, обабіч цвинтарів переконує.
Як, же , діду, збагнути її! Вона загинає за вітром сонця пожежі.
Ви, діду, сліпий, і вона ні те ні се, і те ж на очі сліпа. Але сяє.
Я спійманий оком, а вона не спіймана вірою, вільна, доля.
Ні, діду, вона вигасла, баньката вона, з ледь живими очима!
Я її бачу.  Діду!  Так ви невмирущий! Це правда! Діду.
От, зараза, співає колискову. Видно, ніг не витягну до Раївки!
Діду обминаємо цього горба. Дись. Провина, як мстить.
П’явки кошлаті після купчі танцюють сиртакі у болоті.
Яка дика ранкова сваволля! Манна небесна для них падає.
Кібець попечений навернувся із пам’яті, сам на сам.
Діду, комусь  сплітали вінки із дурману і корзини
з  нерозхитаних ялиць.  Як  обертаються барвінки у вінку.
Ще золотом написали слова на чорних стрічках.
А-ну, прочитай, що там за золоті слова?
«Вічная пам’ять Олесі Кіліманджорівні.
Від пана Чабана та пані Стороженко.»
Таки відчайдушна,  занюшкала і зализала  
невмирущого шахтарського добра у могилу.
Китолови   чорні діжки проколюють і ходять на волі,
А колоскам не зведе веселок, одні вовкодави моргають.  
Завжди винюхає тік таємниць! Ох, набридла, всюди дихає.
Шершава душа піднімає вирій вздовж автострад,  мостів.
Діду, тут повно об’їдених, вони гасають по селу клином.
Діду,  тут люди не чекають на воскресіння зерен над пущами.
Вдягай на себе клятви, надію  од коренів і до верхів. Не стій, ідемо.
Байстрюче, уділяй цим лихварям десяту частину власності.  
За що це їм уділяти? Вони не відкрили  навіть місяць!
Іди, уділяй. Одна нога тут, друга там. Діду, там черга!
Хай сиріч поступиться місцем, скажи їм, забломпуйте пельки!
У стані  хрещених збудуємо  все те, що добре.
Хай їм з диму, з тепла, на світло  винурюють пташата на віру.
Сідайте, діду, отут. Зіб’ємо оскомину кислих яблук.
Одрізана скиба хліба, духмяний квас наповнив  кухоль.
Довга рука намацує кухоль. Переливає квас у горло.
Подорожній пісок на зубах. Спалені губи від снаги.
Сліпа, ця курва, заядла, не байдикує на одинці з вогнем.
Таки розхитала баклагу мою на базарі. Зовсім виснажена.
Перехожі байдужі позиркують  на вічні вогні в очах діда.
У діда пішли по спині запеклі морозяки.  Руки трясуться.
Очі рогом полізли. От собі маєш, що поїсти.  Чую, як смикає плечі.
Памороки забиває. Пан чи пропав. Розмочи сухар, діду.
До нових віників не до тяну. Переломить зараза всі зуби.
Діду,  ви, ще міцний, давайте, учвал до вогню.  Випийте чаю.
Хочете, наллю  спиртяги.  Ти собі на умі, волоцюго?
Сховай, не показуй, щоб світ не бачив твоєї екстази.
Їй богу, з пожитками учаділої слави,  граєш у жмурки.
Я з усіх сил пну тебе, гайдамаку, до світла, а ти все, як жерех.
Поклади на олтар, чорним мухам оці сухарі.
Ік лихій матері іди на хрест без чобіт. І без бульок.
Беріть, пийте жавелеву воду. Діду перехопило дух.
Діставай, байстрюче скрипку,  і заграй вуйкам:
«Сійся, родися, зерно, як уперше.
Хай дозріває хліб  упівнеба.
Отче наш, що єси на небі вочевидь!
Хай святиться ім’я твоє упереміж воляків!
Хай буде життя твоє  невостаннє!..»
В’юне, Микито,  стій, підведи мене до стіни.
Подай трубку… запали вогню. Гайда, грай!
Діду по п’ятах лазять мухи. Лопатки в горосі.
Кебета догори дригом стала… всесвіт  на скронях.
Капля крові пішла ротом… Давить горло.
Дід кисло усміхається і відкриває сліпі очі.
Не той вік, не той сік. А пек тобі! Заразо!
От, гедзяра з косою, шуткує з  тобою… Жара!
Кров псує гайдукам.  Дід холоне в жилах.
На його руки кладуть свіжий коровай життя.
Запаморочилася голова. Хай тобі біс таке буття.
Микита грає,  пальцями упівсили, а скрипка плаче.
Вродливий жовтоволосий ловить звуками людоморів.
Точно з хреста знятий на землю, задарма грає.
Смичок впростяж вививає лискучу по струнам.
Хай тобі трясця, голос  здригає маслаки у глечиках.
На галас у гальорці танцює у закрут клята гарячка:
«Мак у землі, набрякла рілля.
Все ж таки, все-таки. Гопля! Гопля!
У тілі душа, злітає Ілля.
Все ж таки, все-таки. Гопля! Гопля!
Камінь у небі. Вода в окропі.
Все ж таки, все-таки. Гопля! Гопля!
Утіха – утробі. Очі на лобі.
Знов-таки, знов-таки. Гопля! Гопля!»

2013
© Сергей Негода
Текст выверен и опубликован автором

Все права защищены, произведение охраняется Законом Украины „Об авторском праве и смежных правах”

Написать отзыв в книгу гостей автора


Опубликованные материали предназначены для популяризации жанра поэзии и авторской песни.
В случае возникновения Вашего желания копировать эти материалы из сервера „ПОЭЗИЯ И АВТОРСКАЯ ПЕСНЯ УКРАИНЫ” с целью разнообразных видов дальнейшего тиражирования, публикаций либо публичного озвучивания аудиофайлов просьба НЕ ЗАБЫВАТЬ согласовывать все правовые и другие вопросы с авторами материалов. Правила вежливости и корректности предполагают также ссылки на источники, из которых берутся материалы.

Концепция Николай Кротенко Программирование Tebenko.com |  IT Martynuk.com
2003-2019 © Poezia.ORG

«Поэзия и авторская песня Украины» — Интернет-ресурс для тех, кто испытывает внутреннюю потребность в собственном духовном совершенствовании