Дощить.
У  цівках  води,
що  збігає  долі,
втрачаюся  і  поволі
знаходжу  себе.  
Дощі…
Дощі  
пролітають  у  небі
забутими  журавлями
забутися  б  у  нестямі,
любитися  б
чи  любити
тебе  у  тобі  тобою
шаленим  стрімким  відмінком.
Як  жінка.

Дощі
Дощі  шумлять  під  ногами,  
неначе  торішнє  листя.
Сльота  прогортає  лиця.
Покинутими  містами,
великими  автобанами  
і  просто  сільськими  вулицями,
де  тіні  самотньо  туляться  
до  вже  не  потрібного  тину
(кого  тут  уже  хоронити,  
а  надто  –  охороняти)  –  
повсюдно  гойдають  сумніви
розпачливий  ігрек  –  «Де  ти?»
Питань  сторожкі  багнети
пантрують  у  ночі  глупій
на  жертву.

Дощі.
У  поснулій  сутіні
у  сітях  рибальських  бУхають
громів  велетенські  риби.
У  сірій  імлі  пливти  би,
ловити  дрібні  краплини
ці  зливи,  неначе  сповідь
моя,  –
невпинні.