Трояндово-щасливий  сад
нікому  не  наврочить  крові,
терпке  осердя  у  любові,  
чужа  їй  відчаю  душа.
Липким  від  проростання  листям  
запахне  крізь  відталля  місто,
І  ти  прийдеш,  аби  відчути  –  
неспокій  твій  –  звичайна  я.
Невипадково  білий  сніг  
летить  тобі  в  шорсткі  долоні,
в  дзеркалах  буднів,  на  віддонні  
вже  світло  нечітких  слідів,  
моїх,  залишених  квапливо,  
краплини  щастя,  наче  сливи,  
ще  не  достиглі,  в  теплім  воску,  
висять  майбутньо  у  саду.
І  ти,  в  своїх  твердих  роках,  
мов  лицар  у  сріблястих  латах,  
увесь  у  прочуванні  свята  
живеш  –  хода  твоя  легка,  
мов  білий  сніг,  що  так  безпечно  
летить  мені  на  теплі  плечі  
й  не  відчуває,  як  стікає
вже  по  щоках  морська  вода.