В тобі бунтує те, що не збулось,
що не змогло погодитись на частку.
Ти прагнув жити пристрастями гроз,
а дрібен дощик поскупивсь на ласку:
по краплі, у пісок – і був, і ні.
Втішатись тим, що, кажуть, десь ріка є?
Ти відчуваєш, як у глибині
пустоти темні спрага випікає.

Там крик ячить, там луниться луна,
які не мають чим рости угору,
а корінь, не намацуючи дна,
всихає – без води не може корінь!
Він про свої нагадує права:
живий, він хоче росту, цвіту, плоду…
До біса, люди, наші всі дива,
бо ми повік заручники погоди.

…Ти мучишся, ображений і злий,
не знаючи, як підвестись на смуту.
А може, Бог не посилає злив,
щоб висушити в корені отруту?
І отоді, у твій останній день,
ти звільнишся від заздрості та жалю…
А може, Він цього від тебе й жде,
бо ти сусідній квітці заважаєш…