Час втрачено – дало гниле коріння
нікчемний пагін: ні плодів, ні тіні,
ні сили, щоб підняти висоту…
Не корчувала корінь – лікувала.
Але від сонця так і не сховалась.
Ату мене, спасительку, ату…

Вже витовчено все у травах, тернах.
Я б мала ліс оцей пройти екстерном,
завваживши, що тут нема культур…
Колись – були. Та виродились – в дике.
Тут Мауглі не стане Чоловіком,
прикривши стид
хутрами здертих шкур.

Він ще ричить, та де брати по крові?
Так я кричала з болю і любові,
а хто почув, коли усі слова –
знецінені, зужиті і забуті,
і ними ні сказати вже, ні бути?
Єдина цінність – чесна голова…

Промінчик блиснув – тінь коротша стала.
Не йдіть за мною, тут ви вже блукали!
Ці хащі родять лише блекоту.
Я вириваюсь – отже, ще триваю…
А шкуру ту, яку об пень здираю…
ату її, послідницю, ату!