Надкусив – як пісковату грушу –
її серце суконно-байдуже –
і вдавився... Подумала: “Мушу
щось робити? Та вибач, мій друже...”
Він конав біля ніг її довго...
Не дивилась – своє щось гадала.
Його очі кричали – що з того?
Їй би чути!.. а слухати – мало...
Він помер, не лишилося й крику,
не лишилось ні сліз, ні тремтіння...
І долонька її невелика
над могилою пурхнула тінню.