укр       рус
Авторов: 412, произведений: 41780, mp3: 334  
Архивные разделы: АВТОРЫ (Персоналии) |  Даты |  Украиноязычный текстовый архив |  Русскоязычный текстовый архив |  Золотой поэтический фонд |  Аудиоархив АП (укр+рус) |  Золотой аудиофонд АП |  Дискография АП |  Книги поэтов |  Клубы АП Украины |  Литобъединения Украины |  Лит. газета ресурса
поиск
вход для авторов       логин:
пароль:  
О ресурсе poezia.org |  Новости редколлегии ресурса |  Общий архив новостей |  Новым авторам |  Редколлегия, контакты |  Нужно |  Благодарности за помощь и сотрудничество
Познавательные и разнообразные полезные разделы: Аналитика жанра |  Интересные ссылки |  Конкурсы, литпремии |  Фестивали АП и поэзии |  Литературная периодика |  Книга гостей ресурса |  Наиболее интересные проекты |  Афиша концертов (выступлений) |  Иронические картинки |  Кнопки (баннеры) ресурса

Опубликовано: 2009.03.22
Распечатать произведение

Сергей Негода

***


                                                    Андрію Стебелеву.

З якого дива!  Забудь здоров! Чудеса.  – Та-бо.  У Христа за пазухою –  Тю-ти-и!  – Еолова арфа.  –  Не гірше за мене посміхаєшся Оверкович.  Не то ж бо то й  що. – не вареник у маслі. – Єрихонська труба. –  Та ти  ще дванадцятирічний поет! – Хоч на край світу!!! – Отут і взяло за живе ванькирчика!  – Як тут заспокоїтись! –  Б’ю свою мобілочку об поліровану стіну. – Аж завтра землю під ногами не почую , а що,  живий на одних його глузах,  візьме верх над усіма його  ліричними очурханами . Отут і думки про мене  підуть   сторчма під обстріл.  – З вогню та в полум’я. – Я , битий жак, скорчив обличчя, переборовши психічні муки. – Окропом ошпарений. – Мені  шепче вчений сусід: «Швидше допивай!»  – Тобі заказана дорога. – Байдебура зараз тебе візьме за жабри. –  Зараз полетиш і зав’яжеш світу бантик. –  А ти мене нарешті  збив мене з пантелику. – А я вже оговтався! –  Звівся на поважні ноги, долузуючи жменю  смаженого насіння. – Буває таке, Сергію, розохотить тебе таке писати. – Не я буду.  – Зачепить  за тонку струнку. – Я  - образ від божої іскри – звичайно соромлюсь,  а молодий поет от-от дорікне блудному персонажу: «Шо.  Облом!» –  А йому: «Ну, що брате,  дуй з мого твору». – «Бувай!» –  Як же спокійному бути, не давши йому,  божому теляті, молока напитися.  –  Як не встигнеш,  твій неприкаяний мордопис розмалюю.  – Ти  без роду й племені – криве дишло!!! –  І я відчув силу ніщивного удару, аж мій хижий дух перебило. – Це така відплата за  каламутний  талант,  –шкідливо. –  Молодий поет любить побазікати з новими членами-приймаками.  Я, змарнілий образ блудного  сина,  що любить боби розводити з ліричними фуріями без сьомої клепки. – А чи тебе собаки в лозі не шукали? –  І тут все навкруги заревло.  – Ганьба! Він без тями. Геть з академії. – Жах! –  Інакомислячий з коротким волоссям шукає  очима лютий пожар в моїх очах блудного сина. – Я не очманів. Йому не вгодиш. Досить.  – Як добре те, що в цей час можна й себе показати.  – Байда розумів це несвідомо, а я зразу це відчув. –  А те що басистого до смерті не випустять,  очевидно, бо блекоти об’ївся. – І його  близенький світ побільшав в очах говрячих попугаїв.  –  От і блискавки  взяли мене на змор. – Кидай свій гонор.  Ми всі без тями. – Хто поженеться за тобою у цивільному  театрі на тебе не заблимають  очима. – Хто там доскіпується?  –  Мене вже нудить від такого білого театру, бо  мій автор, немов монах у власних творах. – Однак він – молоток!  Іноді вихоплювався в гурт на мокру справу  і після неї  хутко зникав у пов’язаному  світі образів. Там він пудрив  тямущі мізки сердитих критиків та пузатих патрійотів. – Та й то…  ніхто ще таким  каламутним образом не був. Мене аж сокіл убив наосліп, попав  прямісінько  в серце.  – Ані руш. –– Але хай  тутешній уриває твої  білі плями перефальшованих мокрих слідів.  – Хто тепер навідає мене  у твоєму  творі, хіба якась розумна людина, коли базаринку братиме.  – Але хай.  Марнота  і все. Дурниці то все. – Отут-то  викохався недосліджений ідол з мене, аби  зниділий баглаї годував, білими нитками шив і пестив дурну думку, виблискуючи у бровах , де сам чорт скаче, а в очах ярмарок на бабине літо, не  втямиш насмішки, бо  клятий дошкульно хитрує, аж весь білий шахрай у душі, затявся, блюзнірствує,  томиться невивченими незграбними добутками цілунків. – А то не раз і зовсім  лиха година. В намисті, фіглі-міглі в у вухах, перстні вилискують іскрами. Дзиґа скаче на голові.  – Не можеться. Просто квіточка. Ой, як пахне!!! – Сумлінно простягаю  копита, після того,  як шукав,  літав,  думав…  про живу халепу. – Поцілуй мене  фрося і скажи мені: кохаю. – Ще раз. Ще трохи.  – Аж у піт кинуло. –  Б’ю тобі, читачу, чолом.  – Алюр три хрести.
Саме тим і цікавий мій кумпол, що любить  їсти галушки гарячі, і його погублену душу  карають різками чорти, аж пір’я летить із злиденого і жаба дає йому цицьки.  – Бачу себе,  гарного-гарного,  а коли очі на лоба лізуть, то бачу себе  хибного і з вадами утятої душі, лежачої в припарках в рожевому світлі.  – Старого сторожа  до гапликів привабив. – У нього руки горять, так  привабили  його бебехи  ліричної дамочки зі світу. – Загуло навкруги. – Брехня!!! –  А отож, що ти можеш  знати по цьому ділі? – Крізь сон бачу з розкритим ротом. –  З лайкою та з  халявкою провидиш  після слему подруг першого поклику, в невеликому селі недалеко від Луцьку.  – Чого доброго чекати від кумедного? – Відчайдушний молодий поет тепер не спить ночами.  Корчить з себе талант. –  Ні, він не крав грошей у неборака. – Чіпкіше тримається. – Вдень він піддає мене насмішкам мертвого,  аж жижки в самого трясуться,  а  я їх терпляче приймаю на собі.  –  Недолуплений  стогну . М’язи кволі. – Принизливі стусани і ляпаси його аматорів-однокурсників. – Мало без году  тиждень як живий.  –  Зате вночі поет без душі сліз не ллє,  до сьомого поту мріє про помсту.  – І знову вдень зо всеї сили виховується  батьком на бебехах поезії.  –  Хто за подушне мене купить. Хіба що юний автор. – А як голову  мою лихом розіб’є. – У мене вже від такої щирості болить  голова.  – Треба з очей зняти чудну полуду. – Адже кого ще глядіти, коли  творець  прямолінійний, б’є прямо в лоб.  –  Баляндраси точить дівці. – Я кляну його словами: Та бий же його нечиста сила, а він  вислизнувши з-під нагляду пречистої матері,  чіпляється  прямо  до тонкої душі,  золотить її лагідно словами, у кольорових фарбах описує їй в образі мене,   в особистому щоденнику  і п’яних очей вивіщує на колгоспному  рамблері  винахідливі і безжальні вбивства усіх моїх кривдників. – Що?  Чули вже. З фронту. Сумне врем’я.  Це ж  кажи мені , що тобі треба. – А вже як вона  б’є по моїй кишені  в найпочутливіші місця.  – Прямо  мережі .  –  Уже не тією стала моя духовна сила.  –  Як хочеш побути в моїй шкурі, то знай, що мене  віртуально  зв'язує  в метафоричних   і ненависних істотах тільки гумор.  – Я б’ю себе у груди. – А  він переляканий благає і все членує  мене в своїй  сізіфовій праці,  у блискучих рядках  і просто ламає мені  шию  і висмоктує  з мене у кожному катрені золотий дощ,  і п’є з мене останню кров.  – Та небула кров ніколи солодкою.  – Після цього знімає з неба зорі. Ще він тренується метати ножі  на задньому дворі і влучно закидати аркана на пеньки.  – Але одного разу вночі  він познайомиться з дівчиною на ім'я Еліс.  У Еліси немає і не буде ніколи  страхів.  – Я знайду з нею спільну мову. – Вона  нелюдима, проте хоробра  і жвава, вона його нова сусідка.
Дивно,  ці два суспільні ізгої миттєво стають  справжніми друзями,  Еліс навчає поета Оскара  бути сміливим  і відчувати себе хоробрим,  а юний поет будить в ній жадібність до взаємної любові.  Але  Еліс любить розмалювувати нігтями власні картини, на жаль,  вона нецнотлива дівчина, це є перепоною  до  повної духовної відвертості  молодих –  його мучить жадання викупати  мене у крові  і цим замарати молоде  кохання.  У обох виразно проступають  злі зубки, вони готові мені показати, де раки зимуюють після надривного самобуття в любові.  – Змотую вудки. –  Ох, цей пасивний життєвий досвід  не знайти себе в помсті коханій людині. –  Обоє  внутрішньо невлаштовані,  повністю перезакохані, знають собі ціну,  і знають всі ходи і виходи для повного порозуміння, тому  готові  «злитися» і здичавіти на грані природності.  Так здивували мене обоє, коли ці  інстикти  стали щодня затребувані,  але не захищені від ексцесів і жорстокості  
своєю близькістю і спорідненістю взаємного,   неокультуреного  кохання.  – Геть звідси!!! –
Так  в почуттях  Еліс  приховує  неочікавано  озвірілі думки про свавілля над молодим поетом,
який сповна скуштував  її розбещеності  і вже сам розкривається у трагічному  фіналі
неабияким затятим соколом,  до  якого важко мені  підлаштуватися . – Я зловив вітра в полі. –
Тому  зріє у Еліс таємний намір піднятися  проти всіх втомлених нею,  коханою.
Зло взяло. – Є така думка в голові Еліс: «От що, поет  –  ти мій останній оплот закону саможиття і смерті».  – Я зламав вудила. – Хоча  вона відчуває, що він сам  з’їхав з глузду – на грані самогубства.  Кохання не вічне,  зітерлося в порох, тому Еліс задумується над тим,
що вона тепер  лише жертва вічності кохання, а її коханий  поет –  це слуга народу і хліб народу.  
Молодий з легким серцем запевняє свою наречену,  що вона відбулася в його озвірілому коханні:
«і що в кохані  можна жити вічно». –Я притьмом прорвався до батюшки в церкву. – Халепа! –
На цьому  не варто зупинятися:  від подальших інтимних роздумів  Еліс  у поета ворушиться волосся на голові.  А сюжет  думок  Еліс такий неочікуваний.  – Я не тікаю. Клацаю зубками.  – Кохання збігло водою ще за Хмеля-царя.  І от за тридевять земель  вона телефонує з  Луцьку,  21 березня  2018 року, в день поезії.  –  Сотні тисяч молодих поетів  виходять  – з протестом на вулиці. За хвіст та на вітер тих , хто проти поезії.  – Мені, головному винуватцеві її пристрасті, що засіла в печінку, недавно виповнилося двадцять сім, і,  як і більшій частині мого покоління,  нам за словом до кишені не лізти, і вже нічого втрачати.  – Їду до Луцька.  Зустрічаю Еліс на вокзалі.  – А ти холуй, чого ха-хи точиш? –  Вклоняюся. Не попрікай. – Наступний день. Самому чорту брат і сват. – Саме враз  вона з вуличного бунту . Невже рябої кобили сон. – Еліс, як гола гора, вогонь – не дівка, ха-ха-ха,  зустрічає мене на барикадах, – у мене руки короткі, –   не можк розправити крила, – і між нами спалахує божевільна перестрілка. – Розірвали мої пути.  Рубрами свічусь. – Поете!  Пельку закрий! – Ще гучніше регоче. – Смерті не минеш!!! –  Почервонів. –  Отак все йде своїм  ходом  до драматичної розв'язки,  але зарубай собі на носі, - все це воля  в  метафізичному  сенсі. Цей бедлам  за ніс водить творців нового життя,  залили памороки смальцем, і позбулися людської зовнішності,  і самі по собі безмовно свідчить,  що їхні окривавлені  вишиті сорочки  залишаться тільки свідченням  про живі тіла, а не хліб насущний і – мамочко, – хай йому трясця – чудове і людяне самобутнє кохання. –  Од і в п’ятах припекло.  Закриваю повільно очі з-посеред згруджених людей. – Хай йому пек. –  Це наш дідько в рожевих окулярах. ..

2009
© Сергей Негода
Текст выверен и опубликован автором

Все права защищены, произведение охраняется Законом Украины „Об авторском праве и смежных правах”

Написать отзыв в книгу гостей автора


Опубликованные материали предназначены для популяризации жанра поэзии и авторской песни.
В случае возникновения Вашего желания копировать эти материалы из сервера „ПОЭЗИЯ И АВТОРСКАЯ ПЕСНЯ УКРАИНЫ” с целью разнообразных видов дальнейшего тиражирования, публикаций либо публичного озвучивания аудиофайлов просьба НЕ ЗАБЫВАТЬ согласовывать все правовые и другие вопросы с авторами материалов. Правила вежливости и корректности предполагают также ссылки на источники, из которых берутся материалы.

Концепция Николай Кротенко Программирование Tebenko.com |  IT Martynuk.com
2003-2019 © Poezia.ORG

«Поэзия и авторская песня Украины» — Интернет-ресурс для тех, кто испытывает внутреннюю потребность в собственном духовном совершенствовании