Я загорнуся в мантію дощу,
Блакитно-сірого, холодного, чужого.
І об дорогу краплі розтрощу
Хай не на смерть, але до ледь живого
Вогкого подиху ображених доріг…

Мені вже легше. Похлинувся грім.
І краплі теплим подихом зігріті.
І дощ вщухає, начебто, а втім,
Схилилися дощем побиті квіти.
Замріяно вдивляюся у дощ…

Я в розпачі до нитки промочу
Все, що ув’язнює мої дитячі мрії.
Я і сама водою потечу
За обрій у дитинство… та сивіє,
Кульгаючи, скалічена вода…