…Там свічки вже горять в свічниках. І старенький слуга
нам готує постелю. Там стелі високі, як небо.
…Перейду це мовчання  по пояс у мертвих снігах,
щоб дістатися врешті до тебе – живого – до тебе.

Сивий хлопчику бідний… Цілую зів’яле чоло.
Перестояний спокій снодійно вколисує вени.
Ми розпалим камин,  як тоді, у підвалі, давно,
і від того вогню оживуть золоті гобелени.

Запилюжена вічність, і гості – чи тіні гостей
пропливуть по покоях – сувоєм – до білої зали…
Срібна тиша колише відсутністю слів і смертей,
ми такої бажали, згадай-но, такої чекали…

Чорна амфора трісне – вино потече по руках,
срібнодзвінна тареля, як місяць, впаде на підлогу…
Чуєш голос, коханий?  Глухий і гортанний, як страх?
Це розкаяний Вершник говорить з усміхненим Богом.