Пусти мене у ліс збирать суниці.
Я цілу вічність не була з собою!
Щоби трава торкалася спідниці,
Щоби легені напилися хвої.

Пусти мене саму у різнотрав’я,
Де звіробій духмяніший ніж м’ята,
Туди, де ще ніколи не була я –
Пусти мене уголос поридати.

Я заблукати не боюся навіть,
Хоч ліс углиб – без натяку на стежку,
І, може, десь залишити сережку,
Отам, де щезник нероздільно править.

Щоб кошика було мені замало,
Бо сліз що ягід, вилитих у плоті.
І ти знайдеш в рожевому компоті
Печаль зірок, яку я назбирала.

Так, так зірок, далеких, білолицих,
Заплетених у віщі криптограми,
Вони щоночі кожної суниці
Торкаються гарячими вустами.

Пусти мене! Повіриш - не згадаю,
В якім півтоні відбриніла тиша.
Бо там, де я опівночі буваю –
Зима найдовша і найхолодніша...

Пусти мене у лісові алеї,
Плодів і листя запашних емульсій.
Я так давно на самоті з землею
Звіряла наші невловимі пульси.