Христо Ясенов, Цикл 11 «Поклоніння собі»
Пер. В. Яковчук
1
Я люблю свої вірші,
променисті та прозорі,
то ласкаві для душі,
то дошкульні і суворі.

Я люблю граційні рими і куплети, і тональності,
і свої лица́рські злети, і розбурхані реальності.

Вірш мій, начебто каміння, –
гордий, строгий, крижаний,
небезпечний, як горіння,
і з любові осяйний.  

В ньому юності багато, сонця, музики, хотіння,
радості, журби і втрати, барв багато і тремтіння!

Цар півтемряви незримий,
повний бурі і безмовності,
я люблю сердечні рими
і розгульні пишномовності.
2
Безхмарний поранок ліси обгортає –
ліси, що в провісному сні гомонять...
І сонце тремке мимохіть розгортає
блакитне убрання весняного дня.

Шепочуть гіллячки і трощі болотні,
тремтить в прохолоді розцвічений луг,
і десь з далини долітає самотнє
ріки рокотання, розлившись навкруг.

І я прокидаюсь, і лину щасливо, –
як ранішнє сонце у сяйві краси,
і я прокидаюсь – мої звучні співи
підхоплюють бурі і шумні ліси.

Безхмарний поранок ліси осяває,
ліси, що в провісному сні гомонять:
з новими скрижалями скитником я є,
і я є пророком південного дня.
3
В життєвих пориваннях безвідрадних
і в гуркотах буденних світових,
спокутав сам хреста й Голгофу владну,
прийшов я із глибокостей нічних –

і небо стало у мені ховати
свою безхмарну ясну чистоту –
що я є жрець, приречений давати
і скарб, і трави, й квітів пишноту.

Багато днів мене гризе тривога,
ночей безмісячних печаль ятрить,
та я знайшов як сонце, так і бога,
і сам сказав: «Хай буде світла мить!»

І не один проходить поруч нині
із поглядом ядучим сатани, –
що я є дух, запалений в пустині,
піднятий в горах замок кам’яний.
4
Я від начала йду – чудесник і пророк –
безжурний, неземний, і світлий, наче бог.
Палає серце вдень, і як пітьма страшна:
– Чи я не божество, чи я не сатана?

Стихію я зібрав на збурених вітрах,
моя душа стійка, не знає що є страх.
Я спалюю міста, зі мною йде весна:
– Чи я не божество, чи я не сатана?

У храмі світовім, в безхмарній широті,
я бога дорікну в таємній самоті –
мене у всяку пору гріє таїна:
– Чи я не божество, чи я не сатана?

Я від начала йду, йду з бурями всі дні,
і сонце палахтить, запалене в мені,
і сонце палахтить, і йде яса ясна:
– Чи я не божество, чи я не сатана?
5  
Ходжу я із серцем слабкої благої дівиці,
і з посміхом демона – лютим, підступно-чумним.
Росте у душі моїй прагнення синьої птиці
і віра ясна, що  йде з чорним пророком земним.

Мене тиснуть мовчки безжалісні стіни темниці
і місяць сміється над вежею сміхом чудним,
та пісня моя є сяйлива весталка і жриця
і в крові моїй сміх розноситься богом страмним.

Я буду закутий в холодні залізні окови,
я кинутий буду в темницю неволі й злоби,
та вівільги вільні співати мені будуть знову.

І я веселитись у радості буду мрійливій –
в злочинному одязі слави земної й ганьби,
та знову з безодні мої долітатимуть співи.
6
НеприступнІ є моЇ твердинІ,
неприступний я в моїй душі.
Я родивсь в вогні і хуртовині, –
і не грішив.

Наче сонце, я живу в лазурі
під покровом зоряних глибин.
Я бадьорий повелитель бурі, –  
і я один

Мій порив безмежжя рве бурхливо,
а мій храм розкинувсь до зірок.
Я сяйливий вісник для сміливих, –
і я пророк.
7
У серці я ховаю чорні рани,
буденний шум причина є цих ран;
я у душі ховаю урагани –
примиренням звучить мій барабан.
І з тріпотінням від лункого співу
блискоче денний промінь молодий.
Я лицар із усіх найбільш важливий,
Невільник я у сонця назавжди!
Самотній раб вечірніх тіней хмурих
я над лісами хворими горю,
самотній син неясної зажури
я обіцяю весняну зорю.
І з тріпотінням від моєї рани
блискоче промінь чудної краси.
Ударю я у весняні тимпани, –
я хмара дивна бурі і роси!
8
Я неправда віковічна світу
і ніхто моїх шляхів не знає...
................................
Я є без початку і без краю...
Дімчо Дебелянов

Я є світлий час і прохолода рання,
я є вечір, і загашую зорю.
І мій дух співає у стражданнях,
бо мій дух це я –  існую і горю.

Я зрікаюсь сонця, неба й праведного бога –
і приймаю їх я в той же сущий час.
У моєму серці тиша, буря і тривога,
я є тління і екстаз.

І невинний я, немов весна магічна,
і проходить літо, й осінь мов чужа...
я є правда щира – я є правда віковічна,
я – чудна й незвична лжа!
9
Вперед і все вперед, без страху й хвилювання,
крізь бурю та імлу, на сонці і в льодах, –
безстрашний патріарх великого бажання
і як завжди герой в усіх своїх ділах.

Завжди герой і раб жадання у віках,
прихильник і пророк довічного гадання,
дім – для божків, гніздо –для пташки у кущах,
бо братом я родивсь наземного страждання.

Мандрівець світовий – знеславлений всіма,
мандрівець світовий – прикутий до ярма,
та гордо з бескиду співатиму про те я,

що смуток мій – це жар, а радість – палу плин,
що всемогутній я, хоч  вічно я один,
і дух палає мій тут духом Прометея.
10
Весна священна погляд мій сплітає,
лягла фортуна в грудях на віки;
крізь мене свіжий ранок повіває,
крізь мене світять спізнені зірки.
В колисці сфер незміряних і темних
ту таїну вловив мій гострий слух, –
що у стремлінні на путях буремних
великий Пан підтримує мій дух.

Я знаю, що мені немає миру,
та в цього світу мир я не просив.
В путі туманній сумніву і віри
я став рабом незнаної краси.
В моєму серці вічне сонце світить,
я ключ, що відмикає чудеса, –
щасливий той, хто може вічно жити
там, де мої безмежні небеса!

Христо Ясенов
Цикъл 11 «Себепоклонник»  

1
Аз обичам своя стих,
лъчезарен и прозрачен -
ту ласкателен и тих,
ту язвителен и мрачен.

Аз обичам свойте рими и куплети, и строения,
свойте рицарски полети и разгулни настроения.

Моят стих е като камък -
горд и хладен, и суров,
ту опасен като пламък
и препълнен със любов.

В него има много младост, слънце, музика и ласки,
много горести и радост, много трепети и краски!

Цар на сенките незрими,
пълен с бури и затишия,
аз обичам свойте рими
и разгулни игростишия.
2
Безоблачно утро гората прегърна -
гората зашушна в пророчески блен...
И трепетно слънце неволно разгърна
лазурната дреха на пролетен ден.

Зашушнаха вейки и блатна тръстика,
потрепнаха сочни прохладни лъки
и нейде далеко тревожно заблика
тревожния ромон на будни реки.

И аз се събуждам и чезна понесен -
подобен на слънце из тъмни зори,
и аз се събуждам - и моята песен
подхванаха бури и будни гори.

Безоблачно утро гората запали -
гората зашушна в пророчески блен:
че аз съм пустинник със нови скрижали,
че аз съм пророка на южния ден.
3
В нерадостния устрем на живота
и в делничния грохот на света,
изкупил сам и кръста, и Голгота,
аз дойдох из сърцето на нощта –

и в моя дух небето притаява
безоблачната своя чистота -
че аз съм жрец, обречен да дарява
съкровища и билки, и цветя.

И много дни преминаха в тревога,
и много тъмни нощи - без луна,
но аз открих и слънцето, и бога
и казах сам: "Да бъде светлина!"

И не един пред моя лик премина
с язвителния взор на сатана -
че аз съм дух, запален из пустиня,
и камен град, издигнат в планина.
4
От изток ида аз - гадател и пророк -
безгрижен, величав и светъл като бог.
Сърцето ми гори през ден и тъмнина:
- Не съм ли божество, не съм ли сатана?

На всички ветрове стихията събрах
и моята душа не знае що е страх:
аз паля градове и вея ведрина:
- Не съм ли божество, не съм ли сатана?

В безоблачната шир на мировия храм
аз бога поругах и тайната му знам -
и тайната ми грей над всички времена:
- Не съм ли божество, не съм ли сатана?

От изток ида аз със бурите на ден
и слънцето гори запалено от мен -
и слънцето гори с безумна светлина:
- Не съм ли божество, не съм ли сатана?
5
Аз нося сърцето на плаха и нежна девица
и страшния присмех на демон коварно-жесток.
В душата ми крее копнежа по синята птица
и светлата вяра на черния земен пророк.

Притискат ме мълком стените на хладна тъмница
и странно се смее над кулата лунния рог;
но моята песен е бяла весталка и жрица
и в моята кръв се кикоти разблудният бог.

Ще бъда обвързан в железни и хладни вериги,
ще бъда подхвърлен в тъмите на мрачен затвор,
но пак ще ми пеят разбудени, волни авлиги.

И аз ще ликувам в мечтателна радост унесен -
в престъпната дреха на слава и вечен позор,
но пак ще се чуе из бездните моята песен.
6
Непристъпни са моите замъци,
непристъпна е мойта душа.
Аз се раждам сред бури и пламъци,
аз не греша.

Като слънце живея в лазурите
на покрова безоблачно син.
Аз съм бодър владетел на бурите,
аз съм един.

В моя устрем се късат пределите,
моят храм е безбрежно широк,
Аз съм светъл вестител на смелите,
аз съм пророк.
7
В сърцето си аз крия черни рани,
запалени от делничния шум;
в душата си аз крия урагани -
размирие вещае моят друм.
И в трепета на всяка моя песен
играе лъч от румения ден.
Аз рицар съм над рицари понесен,
аз пленник съм, от слънцето пленен!
Самичък раб на сенките вечерни -
аз озарявам болните гори,
самичък син на горестите черни -
аз обещавам пролетни зари.
И в трепета на всяка моя рана
играе лъч от светли чудеса.
Аз удар съм на пролетна камбана,
аз облак съм от бури и роса!
8
Аз съм вечната лъжа световна -
никой мойте пътища не знай...
...........................
Аз съм без начало и без край...
Димчо Дебелянов

Аз съм светъл час и утринна прохлада,
аз съм вечер и погаснала заря.
Моят дух ликува, пей и страда,
моят дух - че аз живея и горя,

Аз отричам слънцето и бога, и небето -
и приемам ги в един и същи час.
Аз съм пълен с тишина и буря във сърцето,
аз съм тление и страст.

И невинен като пролет безотечна,
преминавам в лято, есен и - тъжа...
Аз съм истината, истината вековечна,
аз съм чудната лъжа!
9
Напред и все напред, без страх и колебания,
чрез бури и мъгла, по слънце и по мраз -
безстрашен патриарх на своите желания
и винаги герой на всяка своя власт.

И винаги герой, и раб на всяка страст,
поклонник и пророк на вечните гадания,
за всеки божек - дом, за всяка птица - храст,
че аз съм роден брат на земните страдания.

И странник за света - от всички поруган,
и странник за света - безбожно прикован,
от своята скала аз гордо ще запея -

че мойта скръб е жар и мойта радост - плам,
че аз съм всемогъщ, макар и вечно сам,
и в моя дух гори духът на Прометея.
10
Свещена пролет погледа ми мрежи,
фъртуна дреме в моите гърди;
през мене лъхнат утрините свежи,
през мене греят късните звезди.
И в люлката на сферите безбрежни
аз тайната на всеки трепет чух -
че в устрема на пътища метежни
великий Пан лелее моя дух.

И зная аз, че няма мир за мене,
но и не търся мир посред света.
И в тъмний път на вяра и съмнение
аз раб съм на незнайна красота.
В сърцето ми предвечно слънце грее,
аз ключа съм на всички чудеса:
честит е, който може да живее
под мойте безбрежни небеса!