І будують натхненно, й руйнують скажено,
і така у тім пристрасть, що годі спинити,
і така вже немодна ця внутрішньовенна
органічна доцільність обов’язку жити!
У розпещене вухо нашіптуєш зблизька:
є багато  того, що збереження гідне –
промовистих церков мозаїчні очиська
і не нами посаджене дерево плідне.

Темний дух диригує танцем руйнування,  
голизною свободи і рвійністю рухів.
Вже далеко позаду -- наївні бажання,
сновидіння прогресу і шепіт прадухів.
Навалилась хворобою втома наплічна,
підламались порядку поточені крокви,
але цінність лишається нею навічно
у останніх словах на губах пересохлих.

Що священним було, те священним пребуде
в оці неба, що зріє крізь хиби  і моди,
крізь багряні обличчя  й надимлені груди,
дратівливо-дзумливі роїсті народи.
Час вихоплювать  з жару, вертати в погоні,
не віддавши нікому – ні свату, ні брату,
й зберігати  у пам’яті – пильному  схроні --
коштовитість того, що чекає на страту.