1 За пустинними полями і лісами вдалині, де не світить срібний місяць і вогні зорі ясні, – там на скелі в повній тиші, у гнітючій темноті, гине чарівна мадонна в безвідрадній самоті. Я б розсіяв ті темноти, пересилив би і страх, і полинув би я гордо, де суєтності і прах, і той замок неприступний я готовий розвалить, щоби ту тремтливу душу міг голубити й любить. Та боюся, що моєю вона буде тільки день, в той же час боюсь – від неї буду стомлений щодень. Бо хотів би так любити, щоб любити вічно міг, – розтопити в цій любові днів буденних лід і сніг. 2 Я йду блідий, мовчу в утомі – дитина темної пустині, шукаю світлу я країну, де вільний подих і сльоза; шукаю килими квітчасті садів твоїх квітучих нині і тінь холодну під листками, що береже твоя лоза. Я йду блідий, мовчу в утомі – шукаю забуття я знову, щоб міг убити, легковірний, той гріх, що творить суєта; я йду покірно, щоб спочити у весняній твоїй діброві, я йду тебе поцілувати, моя ти горда красота. Знов біля тебе на колінах - дитина життьової битви, щоб ти, як мати милосердна, обійми теплі розвела: бажаю ніжний шепіт чути в словах вечірньої молитви, бажаю, щоб зоря ясніла з твого рожевого чола. 3 Поможи мені здолати всі моря неподоланні, щоб побачив чудеса я ще не бачені земні; сонце дай мені, щоб гріти ниви сковані в тумані, сонце дай мені весняне у безхмарні світлі дні! Дай мені палючий вихор над безкрайністю пустою, ласки мрійні безустанні дай замріяній душі; дай мені ти віру в бога з таємницею святою, щоб не міг я більш, безвірний, щоб не міг я більш грішить. І, до мене притулившись, приласкай мене як мати! Я шукаю теплий подих квітів зірваних в путі, я шукаю світлий простір, крила чайки хочу мати, щоб я також, як та чайка, над морями полетів. А коли вже притемніють неосяжності суворі і знайду, блукач бездомний, я свою вітчизну знов, ти відкрий мені ворота твого затишного двору і налий вина, в якому неземна твоя любов. Поможи мені здолати всі моря неподоланні, щоб побачив чудеса я ще не бачені земні; сонце дай мені, щоб гріти ниви сковані в тумані, сонце дай мені весняне у безхмарні світлі дні! 4 Тебе я відчуваю в молитвах щирих ночі, тебе я відчуваю в журбі щоденних сліз, і вранці відчуваю, коли листок тріпоче і тихо опадає з посріблених беріз. 5 Тебе я відчуваю, велика і безкрайня, – співаєш і танцюєш під місяцем вночі. За іншими безодні, за ними все у тайні, а мій дух тебе знає – і любить, і мовчить... Я маю журбу і скорботи невірні, від чорної спраги вже серце слабе, я маю отруту від смутків безмірних, і щирі молитви, і пісню вечірню – говорять вони про тебе. Ти маєш моря і нуртовища бурні, цвіт дня весняного тебе не мине; ти маєш напій у твоїй срібній урні, і вівтарі світлі, і ранки лазурні – говорять вони про мене. Я маю далекі безводні пустині – від чорної спраги вже серце слабе, я маю холодні сади в запустінні, і сніжні поля у порожній долині – говорять вони про тебе. Ти маєш лиш погляди ніжні любові, тебе цвіт весняного дня не мине; ти маєш безмежності світлі чудові, і сонце весняне, і двір мармуровий, говорять вони про мене. 7 Після скорбот, і після торжества, і після шуму життьової битви я знов іду до тебе у молитві, бо ти є дух від мого божества. І я про тебе мрію знов і знов, і що живий я знову відчуваю, і я іду, я піднімаюсь і співаю – і океаном є моя любов. 8 Повіяв запах квітів вечірньої години, зайшло в утомі сонце за сонний ліс густий і вітерець вечірній заграв в листках тростини, розвіяв в полі трави і колос золотий. Час пізній вечоровий спокійно наступає, і золото ллє місяць на води голубі. Через мене сонлива мадонна засипає, через мене сонлива мадонна у журбі... Христо Ясенов Цикъл «Мадона» 1 Зад пустинните полета и далечните гори, дето месеца не грее и зората не зори - в тишината на скалите, надалеко от света - гине светлата мадона в безотрадна самота. А разсеял бих тъмите, превъзмогнал бих и страх, и понесъл бих се гордо над суетности и прах, и заключения замък бих посегнал да руша, за да любя и лаская тази трепетна душа. Но страхувам се, че моя тя ще бъде само ден, а на втория - от нея аз ще бъда уморен. А желал бих да я любя, вечно да я любя аз, превъзмогнал в любовта си катадневности и мраз. 2 Аз ида бледен, тих и морен - дете на тъмните пустини, и търся светлата родина на волен отдих и сълзи; аз търся цветните килими на твойте губери-градини и хладна сянка под листата на твойте къдрави лози. Аз ида бледен, тих и морен и търся шемет и забрава, за да убия - лековерен - греха на всяка суета; аз ида кротко да почина под твойта пролетна дъбрава, аз ида тебе да целуна, о моя горда красота. И пак до тебе коленичил - дете на делничните битви - кат съща майка милостива прегръдки топли разтвори: жадувам галения шепот на твойте вечерни молитви, жадувам грейналия трепет на твойте румени зари. 3 Помогни ми да преплувам непреплувани морета и да видя чудесата на неведоми страни; дай ми слънце, за да сгрея помразените полета дай ми пролетното слънце на безоблачните дни! Дай ми пясъчния вихър на пустинята безкрайна и бленуваните ласки на бленувана душа; дай ми вярата на бога и великата му тайна, да не мога обезверен, да не мога да греша. И до мене приютена, приласкай ме, като майка! - Търся топлото дихане на откъснати цветя; търся грейнали простори и окрилата на чайка, за да мога, като нея, над морета да летя. А когато притъмнеят безпределните простори и потърся обездомен аз родина и покров, отвори ми ти вратата на широките си двори и налей ми от виното на великата любов. Помогни ми да преплувам непреплувани морета и да видя чудесата на неведоми страни; дай ми слънце, за да сгрея помразените полета, дай ми пролетното слънце на безоблачните дни! 4 Усещам те, когато нощта молитви шепне, усещам те в тъгата на всякоя сълза и сутрин те усещам, когато лист потрепне и глухо се откъсне от бялата бреза. 5 Усещам те навсъде - велика и безкрайна, - ти пееш и танцуваш под лунните лъчи. За другите си бездна, за другите си тайна, а моят дух те знае - и люби, и мълчи... Аз имам нерадост и скърби неверни, и черната жажда на пясъчна степ; аз имам отрова от горести черни и топли молитви и песни вечерни, които говорят за теб. Ти имаш морета и вихъри бурни, и звучната радост на пролетен ден; ти имаш напивка във сребърни урни и светли олтари, и утра лазурни, които говорят за мен. Аз имам далечни безводни пустини и черната жажда на пясъчна степ; аз имам студени и мъртви градини, и снежни полета, и пусти долини, които говорят за теб. Ти имаш дълбоки ласкателни взори и звучната радост на пролетен ден; ти имаш широки и светли простори, и пролетно слънце, и мраморни двори, които говорят за мен. 7 След всяка скръб, след всяко тържество, след всеки шум на делничните битви аз ида пак при тебе със молитви, че ти си дъх от мойто божество. И винаги по тебе замечтан, усещам аз отново, че живея - и странствувам, издигам се и пея - и моята любов е океан. 8 Полъхна цветен мирис на вечер ведролика, помръкна морно слънце над сънни лесове и вечерник засвири в крайбрежната тръстика, развеял цветни билки и златни класове. Часът на късна доба спокойно зацарува, напада лунно злато над суша и вода. Заспалата мадона през мене засънува, заспалата мадона през мене зарида... |