Все дно усіяне уламками
    не кораблів, а зорельотів.
Голубить водами прозорими
    їх бірюзовий океан.
Планети плавне обертання
    його поверхню гне циклонами
заєдно з обрієм опуклим –  
    курганом інопланетян.

Цей океан, він, як велика
    сльоза згорьованого велетня,
що впала тихо і солоно
    на теплу шкіру бурштину
та й розпливлася-розплескалася,
    її собою притопивши
посполу з оприсками неба,
    що вкрили пляжів мілину.  

І я між тим, що впало з космосу,
    пливу, пірнувши в синій розшир
перевантажений металом,
    аби той простір знов не сплив
медузою під зорепад,
    де лиш вогкі сузір’я-водорості
обслонюють вночі від пострілів
    хвиль мерехтливих дивний сплав.

Занурюю все глибше тіло
    у розпач ультрафіолету,
і вже не вистачає дихання,
    і вже чорнішає вода…
Мабуть, я теж є тим уламком,
    що сплутав висоту з безоднею…
Прибій зітхає і з коралового
    піску змиває всі сліди.