Таврійський степ, мов той тантричний секс, тримає відстань для каналу передачі, й завмер, як вершник у сідлі, на неба ковдри згорнутої тлі у бравій стійці «кіба-дачі». Та ані руш. Лишень блищить відбитком сонць прискал ногайський, масним нектаром перестиглих груш та полиском онуч й очиць китайських. Таврійський степ співа й танцює реп, кручені мацаки вибагливо чепірить, за кроком крок у ритмі step-by-step розпорскує від зомбі вудуїстський spirit. Він зранку у похміллі пластуном лежав, у схроні скроні ждав червоної навали, а ниньки встав під шторм, в дев’ятий вал, й снопами ожереди в очерети валить. Таврійський степ, позбутий смороду онуч духовних скреп – рибальський хостел, повний парубків гарячих! Різдвяних кіз й чортів калічених вертеп, зурочених кілком шаманським наче. Таврійський степ в кістках хвостів риб’ячих ЛЕП, що поплели його плаский живіт дротяними жмутами. По них цибає спритно у трикутнім капелюсі на бандані Джонні Депп й гамселить архаїчні ритми на тамтамі. Тутай не селиться копач-селюк, не мешка вередун-міщук… Лиш дауншифтер шастає ледачий та видивля бур’ян на фіточай, як миші зголоднілий крук чи качку, що, дурна, в осоці кряче. Таврійський степ – Аменхотеп Четвертий, той, що Ехнатон, дніпровську повінь осягнув, до сонця жмутом ручки простягнув, і сонце – не Амон вже, а Атон! Він геть зжене зажерливих жерців висотування ґрунту ріпаком, аграрних латифундій грошових мерців та цибне в небо войовничим гопаком. Бо він – свобідна, горда, як черкес або чечен, душа. Рабам мошкальським най бундючним видом око коле та вабить духом, як продерта цупко чуйська анаша, бо він не просто сраний степ якийсь, а історичне, істеричне, Богу в душу Дике Поле!
|