“Ми так тебе любимо, що ми тебе з’їмо»* -- казали чудовиська. «Дика любов» не жаліла нікого. Вона рухалась вогняною стіною,пожираючи все живе на своєму шляху. Мозок б’ється пійманим птахом у клітці вбогого розумінння і шукає виходу. Там – пожежа, тут – дим, і виходу немає. Це називається "регресія" -- повернення назад, в утробу, у початковість, у захисток. Дитячі книги складаєш у посилки і -- читаєш, читаєш... Шукаєш сенсу у тих, які кращі, без цукру, без патоки. І знаходиш ту, в якій – дитина і вічна погроза їй: «We love you so we’ll eat you up!»*. Це земля і природа, це їхня «любов» до нас – стискання в палаючих обіймах смерті. Друга -- про Вінні та компанію**. Тут усе – психоделічне, ніби в туманному стані враженої свідомості, яка живе повільно, підвішена між світами, сном і дійсністю, щоб не бути ні там, ні тут, щоб бути невловимою, чути й бачити – наполовину. Це так, ніби хочеш виборсатись, і вириваєшся із власного відчуття реальності. Хтось каже: «Яка страшна трагедія!», а ти не відчуваєш, бо ти – в анабіозі. Хтось за хвилину говоритиме про розпродаж у «чорну п’ятницю», про наближення Різдва, а ти й не розумітимеш, бо що є справжнім – «яка трагедія!» чи оглушене мовчання перед світом, який «любить» -- аж до смерті? Природи-матері немає. Є Калі***, яка вимагає жертв. Коли вона насититься і задрімає, на світі з’являться квіти й заспівають птахи, але прийде мить -- вона прокинеться і знову «любитиме» -- до хрипу, до неповернення, до попелу, до кісток. Тому що земля – це «Там, де живуть чудовиська». *Maurice Sendak “Where the Wild Things are”, 1963 **A. A. Milne “Winnie-the-Pooh” (1926) ***Калі – індійська богиня змін, смерті і знищення. Каліфорнія, 2018 |