Найтихіша оаза в буремному світі –
Моє рідне село при Сулі, в лободі
Рятівній, де роїлись такі розмаїті
Мої мрії наївні. Було ж це тоді,
Коли голий і босий ходив я до школи,
Щоб людиною стати й не гнути горба
Задарма у колгоспі, – не буде ніколи
Наді мною висіти гербова ганьба
Молотка і серпа! Я художником стану
Чи поетом – прославлю свій рід і село,
І країну свою – золоту Оріяну –
Я спроможусь на це, що би там не було!

Знаменитим не став я – і то слава Богу, –
Гнути кирпу не треба; рабом я не став,
Та за те, поламавши радянську систему,
Збився з курсу її, щоби вийти на старт
Робітничий. А далі поліз по драбині
Вже службовій – кар’єри собі не зробив,
Та сімох виконробів, що всілись на спині,
Сатирично-ліричними стрілами вбив.

Став поетом відомим в обмеженім колі
І мішенню для певних «дебешницьких» кіл –
Всі знання, що набув я у марківській школі,
Довелося «похерить», жбурнути під стіл
Партократа-наставника... Став дисидентом,
Протестантом свідомим. Невдовзі за тим,
Мов якийсь єретик, скориставшись моментом
Підходящим, Бандеру зробив я святим,
А Лук’яненка визнав народним героєм.
Став на прю з комунізмом, і в кожну діру
За потреби пролазив. Отож з гемороєм
Пострадянським нізащо я вже не помру!

Пролетів «пролетарієм» я півдержави,
Всюди бувши чужим, бо з найнижчих низів,
Тож нажив мозолів, не сподобившись слави,
Та надбав гарбузів від партійних тузів.

Приїжджаю в село при Сулі, в лободинні,
Рятівному колись, – не шукаю добра
Від добра... Не від голоду штучного нині,
А від штучної кривди село вимира.

Біль проймає моє сторозтерзане серце:
Це ж оаза пустелею нині стає –
Хоч моєї вини в цім немає, та все це
Мимоволі ляга на сумління моє.

Звідси ж я утікав, затаївши образу
На кріпацьку покірність своїх земляків,
Їхню долю гірку не оплакав ні разу,
Хоч, було, присвятив їм немало рядків.

Лиш тепер, мов на сповіді, я зізнаюся
В недостатній повазі до рідних могил.
Зазбираюсь в дорогу, лишень наберуся
Відповідно фінансів, відваги і сил.