Шнурами  змій    розстрільні  списки
повзуть  мовчазно    в  звивах  літ.
В  кривавих    вискалився  бризках
нових  часів  Старий  Завіт,
де  племена,    у  порох  стерті
в  підніжжі  буйних  восхвалінь,
тілами    битими  простерті,
з  синцем    розверзлих    піднебінь,
усе    течуть,  зламавши  руки,  
під  непочутий  схлип  «чому?»,
усе    тужавіють  з    розпуки  
і  глухо  валяться    в  пітьму.

І  розколихується  морем
мурашник  жирної  землі—
первісним  морем  неозорим,
що  топить  власні  кораблі,
жбурляє  вниз,  приймає  злочин,
стягає  сонце  у  імлу,
в  тужне  виття  жертвоприношень
завжди  голодному—кому?

Боки    Сатурнові  глибокі—
маля  звивається  в  руці,
засіли  «трійки»,  скляноокі
і  незворушні,  як  жерці.
Самі  собою  «Ave  Caesar!”
кричать  розтріскані  вуста,
і  вже  душа  твоя  належить
кошлатій  ночі  до  Христа...

Були  жнива.  З  людей  копиці
захланно    ставили  у  ряд,
під  ухкання  нічної  птиці
справляли  первісний  обряд.
І  без’язикі  ці  дерева
ковтають  тихо,  як  в    диму
питання,  виштовхнуті  з  чрева—
за  що  убито  їх?  чому?