Він не умів нічого. Тільки звук
Видобувати пружний з-під струни.
І цілий світ ішов йому до рук –
Весь світ на кінчику смичка бринів!

Він заплітав і зорі, і вітри,
І промінь сонця, і дощів розпуку.
Із ним самотній вечір говорив,
Також причетний до живого звуку.

Він брав на дотик всі мої думки,
Він Брамса грав, а проявляв незриме,
І огортались тихі і стрімкі
Літа – у вічність, і слова – у рими.

Він був за лезо гострених костур,
Він був за річку у розливі щедрім,
І в полум’ї грайливих увертюр
День догорав, не відаючи смерті.

І той, хто чув – знаходив, бо шукав
Високе небо в холоді бездоннім…
Він напував із кінчика смичка
Екстрактами відточених гармоній.

Він грав як Бог на сьомий день. Хмільну
Спиняв юрбу, без племені і роду
У цю добу – трубу перехідну
На темнім дні глухого переходу.