Не знаю, чи комусь це слово скаже
Те, що мені завжди воно говорить.
Чи теплим сумом так на душу ляже,
Як і мені. Або раптово створить
У пам’яті розкішно незрівняні
Картини, вже з далекого далека.
Рожеві крони сосон на світанні,
І в чистім небі рідкі в нас лелеки.
Кизецький Круг в тремкій болотній тиші
Й смородини тривкому ароматі,
Черемуха, принесена із лісу,
З віттям духмяним, що лежить на хаті.
Вузькоколійки дві лискучі стрічки,
Заховані в тунелі з верховіття,
Суниць червневих полум’яні щічки
Поміж дубів, яким вже більш століття.
А ще «солдатська» на Забарі вишка
З колод, де й досі точиться живиця,
Джерельце в лісі, куди бігав нишком
Із береста напитися водиці.
І на вокзалі та стара береза,
Що зберіга в собі людські роки,
Старі в сільмазі чашкові терези
І ніжний дотик рідної руки.
В одному слові разом умістилось
Усе святе, найщиріше, одвічне,
Те, в чому я й моя життєва сила,
Допоки я живий…
Це слово — ВІЛЬЧА.