Соромитись треба тому, хто до серця байдужий,
Що тане, мов крига, і стукає швидко, як потяг.
Зроби тільки те, що у березні роблять калюжі -
Всміхаються небу і радо скидають свій одяг.

Я тільки побачу поверхню, а далі не знаю,
Сховаються швидко світила за обрієм сонним -
Ті очі, що в сутінках ночі тим більше кохаю,
Чим більше для інших палали вони безсоромно.

Поезія – це серед білого степу могила,
Тут вічним стає, що колись по ланах гомоніло.
Я надто палаю тепер, бо занадто простигла
Щоб мирно терпіти свідоцтва байдужості тіла.

Це тіло мене обпікати медузою стане,
Саме залишаючись гордим, холодним, прозорим,
Дивись же тепер – моє серце все тане та й тане,
А крига все плаче і плаче, і сплачеться скоро.