О життя, я вітаю тужливе ширяння твоє,
Цю розкраяність ліній, оцей паперовий віночок
Щастя, що наші жили навиворіт гне,
І навчаюся мови твоєї зеленої ночі.

А над нашим базаром мететься юрба аонід,
І ридають сирени над нашим осіннім вокзалом.
Люта осінь, чому ти мовчазно над нами стоїш,
Як в’язниця Господня, що долі собою зв’язала.

Знову парус розп’ятий і сірий летить в океан,
І стоїть кипарис, наче полум’я, чорне і довге,
І ніяк не розкриєш забутий колодязь життя,
І покинеш, і туга собою огорне.

Української тугою стягнуті наші шляхи,
Де залишена мойра нам сльози розпечені витре
І де чорний лелека над дахом мовчазно стоїть
І вдивляється в обрій, в розхитане небо, в повітря.