І сняться Каппадокії стовпи…
І солоду немає. Ківш ропи.
І голуби голодні. І пітьма.
Міксуються «покара», «люба», «ма»…

І хтось козирна шістка, хтось трибун.
Здригаються сто меж, горлянок, струн.
Повз мене ролі й душі – косяком…
А я не рвуся вслід. Я – в шорах ком.

І вболіва за нас і Тед, і Лі.
Зерно принад кривавіє в землі.
З іконистих облич сповзає грим.
Спалили гуси тин, а потім Рим...

А може, сьогодення – шарий сон?
Кладе обол на зуб хисткий Харон.
І кожен лис вимудрює табу...
А я ховаюся під віршову габу.