До ваших вікон, тітко, я прийду, – Не посоромлюсь і не погордую, – Постукаю в шибки, заколядую У всіх сільських обмовниць на виду. Хай сіється і родиться у вас, В дітей, онуків, правнуків майбутніх. Хай у світлицях, На місцях покутніх Щоранку сходить хліб у добрий час! Переступлю поріг ваш – Цю межу, Що розділяє спільну нашу муку, Візьму в свої Безкровну вашу руку Й про все, немов на сповіді, скажу... (Мене з колиски вчили не любить І вас, і вашу глинянку-хатину, Бо ви, мовляв, поклали в домовину Мою матусю – жити б їй та жить!.. Хіба ж її забудеш, молоду, Хіба ж у долі виплачеш, єдину, Холодну обійнявши хрестовину В зимовому остудженім саду?!). Скажу: Розруха... Засуха... Війна... А ви були колгоспним головою І теж борщі варили з лободою І чашу горя випили до дна. Свою малечу мали на руках, Артільні справи горбили вам плечі. А в тій артілі не було, до речі, Ні коника, ні віжок, ні цвяшка. По-своєму жаліли ви жінок: Щоб з голоду в запіччі не вмирали – Ви їх у плуг іржавий запрягали – Орати вигін зрання й до зірок І сіяти свиріпу і рижій, І кользу – на куліш чи на макуху... Зверну я все на засуху-розруху, А ви мовчіть. Нічого не кажіть. Промовчіть про негадану біду, Про виорану гітлерівську міну, Про Ганну, Мотрю, Катрю, Антоніну Й про Настю – мою матір молоду. Мовчіть... Вони ж бо вас не прокляли За те, Що ви лишилися живою Й самотньою, невтішною вдовою На тридцять років їх пережили; Що ви без них з руїни підняли І наш колгосп, І зранену державу, За вашу славу чесну І неславу Несправедливу... Ні, не прокляли. І я сповна прощаю ту вину, Яка була не вашою виною, – Ви чиста і свята переді мною, І я молюсь на вашу сивину.
|