Місяць
Тепер вже пізно —
Стигне піт.
І бризками холонуть сльози.
Твоїх обрамлених утіх,
Моїх не сповнених бажань прогнози.
День стиглим овочем парить,
Обіймами електронних гам.
Роса в прощальних спалахах
Горить,
Синь скрапуючи із заграв.
У тихий безмір ночі.
Свічадами омріяних
Блакитних днин
Розкрились долоні
На стомлений бік.
А потім — неначе
Весь світ занімів
І свічкою скапав
Твій зболений вік.
Хто виміряв ціну кохання?
Хто віднайшов межу прощання?
Котяться, стікають сльози
У пишні, вишукані хмари.
За горами — сніги, морози.
За горами — весна в примарах.
То хто вже вивідав,
Що зрада –  
Кохати (сон це?),
Милуватись сходом?
То хто сказав, що спомину заради,
Не відпущу тебе туди, де сонце?
Згодом.
Полум’ям стікає захід дня,
Скликає омани думок і здригання.
Не зникай, вогнику щастя,
Бо я — вже не я.
Ні, ще буде
Віра,
Кохання,
Чекання!
Знаю,
Ясний Княже,
Покинувши
Ложе сизих мір і вершин,
Небавом знову накинеш
На втомлену землю
Затишку обшир.
Заворожена
Безмовно вимолене
Слово
Тобі не в сутінках скажу.
І не у ранках
Світанкових
Плекатиму його росу.
Від безголосся спопелінь
Відміткою зроблю
Часи покосів,
Наллю
У келихи пісень
За пестощі й розкішні сльози...
Здригається тіло
І мліє душа —
Я неба хотіла,
Світила.
Знайшла?
Повірила сонцю.
Чекала тепла...
У наше віконце
Хвилина йде зла.
Тебе спопелила,
Мене віднесла
На берег Прощання.
І — далі пішла.