В білій льолі січневих снігів
(а манишка –
з сизо-срібного інею)
я народився в підпіллі,
що було колись льохом...

Земля під снігами принишкла.
Загубив свою лінію
обрій в густій заметілі.
Ні стежок, ні доріг від села до села
(ані звуку
в наше темне підпілля
іззовні не долинало) –
тиша перед Різдвом...

Породілля,
відтерпівши муку,
під кожухом заснула.
У Всесвіті все засинало.
В білій льолі снігів
(сорок другому січню
у двадцятім столітті
в льоху не сиділось)
я кричав,
я благав
мою маму, пречисту і вічну,
щоб дала молока, –
та його не було...
десь поділось...

Не було молока найбілішого
(в білому світі –
почорніла матуся)...
Я виживу з Божої ласки.

Я з біди-лободи –
вже різдвяні зірки мені світять –
доживу до тепла,
перемігши всесвітні поразки!
Сироту не жаліли ні голод, ні мор,
ні держава –
все життя я прожив
(молока – не любив)
сиротою,
що не знає батьків,
що не має ніякого права
звати землю батьків,
що забрала їх в мене,
святою...

Святотатствую, може.
Але я інакше не можу.
Я, можливо, колись відмолю
всі гріхи наболілі
(скоро знову – Різдво)...
Що ж я знову тривожу
тіні мертвих?!

...Сніги, ніби савани, білі...