* * * Я тимчасовий на землі. І розуміння тимчасовості Для мене є мірилом совісті Й ціною хліба на столі. Мене – не стане. А проте Палить мости я не збираюся І все частіше озираюся: Чи й після нас трава росте. * * * Шаную ворога свого І хитрого, і злого – Остерігаюся його І жду від нього всього. Та забуваю в суєті, Що в мене за спиною Мені готують пастку ті, Хто їсть і п’є зі мною. * * * Казали: "Щастя не проспи..." Я завжди рано прокидався, Для всіх – щасливим прикидався, А сам собі – тихцем: "Терпи..." Терпи й зубами не скрипи. Немає щастя? Все – омана? Після біди Ленінакана Шепчу я: "Горя не проспи..." * * * Поезія середини не зна: Якщо вже любить – любить до нестями, Ненавидить словами й почуттями Аж до сльози самісінького дна. Служанкою ніколи не була, Під ноги не стелилася нікому, Згоряла в хижім полум’ї дотла І знов цвіла на згарищі гіркому. * * * Чого б мені не впасти на межі Під зливою? Впаду собі під зливу, Відмию від столітньої іржі Сльозу свою, Колись таку щасливу! * * * Погомонів Зі старою людиною, Геть-бо самотньою, Бідною-бідною – Може, з останньою, Може, з єдиною Щирою, доброю, Більше, Ніж рідною. * * * І слово нещире, І думка лукава Відсутні У творчій моїй Самоті, Оскільки поезія – Совісна справа: Вона ж, як молитва У грішнім житті! * * * Я розлюбив Свої вчорашні вірші За їхню недовершеність – Хай інші Народжуються завтра Із любові З кровинкою В кожнісінькому Слові! * * * Ось тепер моя хата і справді – Скраю: Всі дороги в майбутнє – Біжать віддалік… Ой, багато, Занадто багато я знаю – Небезпечний я чоловік! * * * Бузок брунькується. Теплішають стосунки Землі і вітру. Сонце долива В терпіння чашу Золотаві трунки. Росте в яру Борщева кропива. * * * Самотність – Вершина творення: Може, якраз сьогодні Я докопаюсь до кореня, Схованого в безодні. Може, ось в цю хвилину, Щойно зійде зоря, Я віднайду Людину Помацки, без ліхтаря… * * * Визбирую каміння на горбах Своєї долі й зношу на долину; Неначе б віл труджуся, Та хіба За всі спожиті дармові хліба Сплачу В кінці життя свого Данину?! * * * Перечитав старі чорновики – В життєву суть Свої заглиблювання пробні… Яка ж невпевненість невмілої руки, Які ж наївні мрії і думки, Які ж чуття… Гарячі й непідробні! |