Цю жінку я в минулому житті
Уже любив. Своє ім’я Олена
Вона несла, мов німб.
Її рамена
В легенькому, як хмарка,
Повитті
Світилися рожево.
Крізь тонку
Тканину випинались пишні груди…

І в нинішнім житті зустрів таку,
Подібну: оповив туман полуди
Мій зір. Моя уява не знайшла
Пояснення феномену такому:
І ця, як та, Оленою була,
І ця, як та, світилася в тонкому
Хмаринному вбранні. Вона мені
Щось каже – я її не розумію…
Вона вже поряд… Груди наливні
Торкаються моїх. А я не смію
Дихнути навіть…

В першому житті
Любов моя взаємності не знала,
В майбутнє перейшовши,
В самоті
Під попелом троянським остигала
Тисячоліття!
Будь же сокровен
Той образ із минулого.
Та, Боже,
Не може бути двох таких
О л е н –
Така краса двоїтися не може!

… П’ємо удвох цейлонський чай…
Обом
Ніяк не випадає карта спільна:
Я вже давно – не мрійник,
І, либонь,
Вона – заприсягнусь – не божевільна.

Нам – добре.
І якого ще добра
Жадати від недоброї епохи?!
Її пора – це не моя пора:
Їй – ще багацько,
А мені – лиш трохи…