Не знаю я чому мій край віками
чужинці поучали канчуками
і роздирали, як сукна сувій.
Неначе краєм бродить рабовій,
якого вже не відмолити в храмах.

Чи може ми вродились не такі -
боязкі, полохливі, заслабкі,
і не судилось мати нам держави?
Але ж були у нас сторінки слави
і світ нас мав за вправних вояків.

Чи надто мирні і не любим війн,
чи забагато їх вже пережили,
чи хлібосіїв кров тече по жилах,
яка кипить як лиш нещастя дзвін?

--------

Так, предки - скотарі і сіячі
ще із часів доби енеоліту
до цих земель тулилися, як діти,
робили рала скорше як мечі.

Напевне дух прадавньої Аратти
нас кличе землю щедру обробляти,
хліби ростити, а не воювать.

І хто у край наш не забрів би згодом -
на клич землі разом з її народом
ішов до плуга перше, чим на рать.

Тут були яси, скіфи і сармати
приходилось не раз їм воювати
із готами і гунами, та анти
усіх навчили землю шанувать.

------

Із них і ми, нащадки мужніх воїв,
та завойовництвом ніколи не жили,
лиш боронили край, коли війною
погрожували люті вороги.

Так би і було, може, дотепер,
коли б не ті густі князівські чвари,
що послужили роздрібом держави,
а в душах оселився люципер.

Бо, коли роздріб - здобич неважка
ні для орди, ні всяким довгоруким,
і рідну землю віддали на муки,
бо не знайшлося князя-ватажка.

Коли мужі воюють за корону,
то де для краю взяти охорону?

--------------

Була козацька ще у нас держава,
і знов земля в надії ожила,
але гетьмани, позмагавшись в славі,
себе спалили і її дотла.

Ще скільки раз відважні відчайдухи
кидались в битву із темниць задухи,
але та кров у жилах хлібосіїв
нам не давала взяти в руки меч.

Невже й тепер відстоять не зумієм
і похороним заповітну мрію
своїй і Божій волі всупереч?!

Чи рішимось, з"єднаємося з духом
славетних предків і тоту розруху
зупинимо, як смертовісний смерч!