Ти покликав Петра і Павла,
Ти і мене покличеш, я знаю.
Двері навстіж, розкриті шухляди,
Тут живе тільки вбога луна.
Ти поклич мене, Боже, поклич,
У той світ, де приймають загибель
За любов, і свій кут я покину,
І піду, і занурюся в ніч.
А над Стіксом росте очерет,
Там усіх госте листя розріже,
Прийдуть кривдники, рідні і хижі,
Загорнуть у вологий брезент.
І мій шлях потече, як сльоза,
І сльозами заллється минуле.
Ти, життя, не впізнаєш звірят,
Що образило ти – і забуло.
І відкриється звалище душ
І життя непохитні уламки,
Там собаки залізні пасуть
І доводять до смертної клямки.
Ти покликав Петра і Павла,
І за ними я , з радістю в серці,
Йду порепаним ланом життя,
Рівчаки не минаю роздерті.
І залишиться жаль або жах,
І залишиться світло і слово.
І ніщо не залежить від нас,
Якщо ми не залежні від всього.