1
Непотрібна робота – важка й пітна,
а на творення – катма часу...
Як Сізіф, не маєш ні миті на
погляд в небо зірчасте.
Прилипає пір’їнка до валуна –
натяк, виклик, поклик чи докір?

Це ж чудово – вибратись, врешті, на
висоту, подолавши опір!

2
Пік повищав, тож можна спочити мить.
Ти зумів,
   ти досяг,
      ти гідний!
Та нема нагороди, і зал німий,
і немає у ньому рідних.
Вгору глянути зась, бо валун трима:
жили випнуті, садна сині…
А стоока й сторота внизу юрма
бачить лише політ орлиний.

Птах байдужий до слави – у небі він
тільки волі й здобичі прагне.
Ще й метає послід на всенький світ,
що взискує чудес і правди.
Він не знає обов’язку і вини,
і прокляття труда тяжкого….
Та милується в захваті з низини
упосліджений люд на нього!

Ти ж стоїш навкарачки, з останніх сил,
потом вкривши єдиний статок.
І тобі не подасться там навіть роси –
тільки послід нероб крилатих,
тільки посміх вільних, яким дарма
і твій поступ, і вірність шляху…
Так, ти гору здолав! Але втіхи нема –
ти покірно чекаєш краху…

3
Він розчавить тебе, твій валун важкий, –
руки рве і на груди тисне…
Відпусти, відштовхни, відступи, покинь
і не стеж його шлях донизу!
Відречись – як Петро, як Іуда – зрадь!
Руки – крила. Скінчилися кроки.
Під тобою міцна і тверда гора,
над тобою – небо глибоке.
Тож злітай, чи пірнай – там немає дна…
Будь легким,
   будь вільним,
      будь вічним!
І юрма замре й замилується на
твій політ, сильніший за відчай.

4
…Бухне в натовп валун твій –
       і бризне кров.
І злякаються навіть вої…
Ти їх вразив польотом, а він – зборов
тим, що впав, а не тим, що встояв.

І розступиться люд….
      І лежатиме він –
як наріжний камінь чи кара,
і чекатиме пастиря на крові,
себто знову тебе – Ікара.