Ви тільки не вірте, мій Принце, будь-ласка, не треба,
коли я казатиму знову про лан неозорий,
бо стигле колосся давно вже зотліло на порох,
бо згасли волошки і тінь їх розвіяно вітром…

Ви тільки, мій Принце, будь-ласка, не треба, не вірте,
коли я казатиму знов, що обряди всесильні...
Сузір’я слідів вигасає на літеплій глині,
і сонце безжальне випалює мертві зіниці…

Ви тільки, будь-ласка, не треба, не вірте, мій Принце,
коли я казатиму знов про сто тисяч і більше
лисиць і мисливців. Розкраяна пострілом тиша
стоїть за плечем - безнадійна остання поразка…

Ви тільки, не треба, не вірте, мій Принце, будь-ласка,
коли я казатиму знов про трояндову ніжність.
Принада пелюстків - спокуса підступна і хижа,
як голос зірок в порожнечі серпневого неба…

Ви тільки не вірте, мій Принце, будь-ласка, не треба,
коли я казатиму знову про приспану пам’ять,
про ніжність, солодко-терпку, як шовковиця стигла,
про вміння чекати, тамуючи тугу і відчай…

…коли я проситиму знов, щоб мене приручили…