Олесь Барлиг (Запорожье)
Перевод c украинского Станислава Бельского:
* * *
и эти волосы – плоские ростки неречного песка
влажные от кофе
и эти губы – ягоды переспелые
дерезы бербера
и эти руки – вес тела противника
тяжелее тебя
на несколько лет завтраков манной кашей
который в драке дурацкой детской с тобой сошёлся
бежит мурашка
спотыкается о волосинки на груди
серебро маслины плачет
кидает зёрна
в нашу с тобою глину
пальцы выжимают из песка тёплое и солёное
мальчик лохматый пыхтит
на лицо твоё из карманов
густо сыплются
два равновесия красного с чёрным:
божьи коровки и солдатики
мальчик локоть свой крепче
к лопаткам прижмёт
с колючих веток на плечи
закапают поцелуи
покатятся ниже и ниже
с ног муравья собьют
на глобусе кожи лощину разыщут
льётся серебро маслины на куст дерезы бербера
погибают мурашки
под нашим с тобою золотом
ГИМН КАМЫШОВЫХ МАЛЬЧИКОВ
как страшное рождается безмятежным,
так и мы сталкивались с этим случайно,
будто свернув внезапно
не туда куда нужно
и всё –
получали блажную хворь
задаром,
имели её просто так,
словно ворона – сыр…
так что нас никто не учил этому, не соблазнял, не развращал. мы сами дошли. и даже и не дошли, а будто в воду, свежую, текучую, плескучую, кинулись безоглядно, упали…
полосатые
янтарноглазые
мальчики из камыша
набредали мы
на эту судьбу
городской прописки
питаясь уже
не мышами и жабами,
а охотясь за обрезками колбасы
и птичьими голенями
в соцветиях чёрного целлофана…
иногда какая-то госпожа
или даже благородный господин
выносили нам из дому
настоящие королевские объедки
и мы,
затаив подчёркнуто «наше»
отвращение,
с неохотою ели
фаршированные штуковины,
рябчиков в ананасах,
пироги
[понятное дело –
с печёнкой!]…
ели так неуклюже,
ведь не умели мы
есть виртуозно,
а лишь виртруозно подкидывать
на языке вкуснятину.
и наш метаболизм –
улей совсем без ячеек –
проходил мимо объедков,
как пролетает пчела
сквозь цветы на рисунке.
и госпожи,
а ещё чаще господа,
поражались, как может не нравиться
мясо мясное
или колбасная колбаса.
и госпожи с господами
сводили сурово брови,
раздражённо толкали в сумочки
кулинарные украшения,
торопливо пихали в портфели
салаты с моллюсками,
шагали –
цокали каблуками –
отяжелевшие
от всего городского –
гиперболически вкусного
и королевского.
потом
иногда
упрашивали забежать в гости,
где шкафы на рёбрах полочек
хранили одних лишь
устриц,
омаров,
лосося в цедре,
фуа-гра без конца…
и входили упруго к ним в дом,
чтобы вскоре уйти,
на мебели велюровой оставить
шерсти клочки…
и поссать неприметно
на ковре и в углах…
мы так гордились,
что впитали запах болота,
как молоко матери.
гордились и тем,
что структура наших костей
наросла
на ондатровых хрящиках
и хвостах…
и мы раскрывали городость –
цветистый зонтик с крючком –
пёстрый шатёр
из комаров болотных
и гордо шагали
мимо пажей,
господ и госпожей,
обречённо беременных
расстегаями,
котлетами по-киевски,
курицей с пшеном и брокколи,
минтаем, в овощах запечённым…
прыгали через лужи,
лузгали семечки,
смеялись так,
чтоб из корзинки рта
выглядывала белая черешня зубов.
а потом:
махнули левым рукавом – вдруг сделалось озеро, махнули правым рукавом – поплыли по озеру белые лебеди.
ДОППЕЛЬГАНГЕР АЛЕКСАНДРА БЛОКА ГУЛЯЕТ В САДУ СРЕДИ ТЮЛЬПАНОВ
возвращение –
это разновидность родов
если бы я был незаконнорожденным сыном
бородатого и сумрачного Достоевского
то направляясь из Санкт-Петербурга
в Вену
прямо в поезде
между чаем с лимоном
и чужими сальными картами
с дамой пик
смахивающей
на потаскуху-цыганку
[хотя и детям известно
что шлюхи-цыганки бывают
только в народном фольклоре
и мужских фантазиях типа:
близняшек, мулаток, племянниц…
[представьте как эти золотые зубы
клещами
клешнями краба
клацают около члена?
бррррр...
мурашки бегут по коже]]
так вот –
имея полномочия
внебрачного сына
гения беспросветности
я написал бы рассказ –
«Коричневое и розовое» –
про гибель русой
и бледнокожей
с мелкими как у мыши
чертами
но круглым как блин лицом
девственницы
инкубом к ней прилетает парниша –
крылья – полиплоидное чёрное мясо
лепестков тюльпана
[позвольте мне такой поэтизм
закроем глаза на селекционную условность –
лепестки тюльпана не бывают темнее
чем шоколад]
склоняется
в фарфоровых блюдцах для сельди
[почти что эта –
«миндальная раскосость»]
копошатся чёрными канарейками
[прошу прощения!..]
упитанные зрачки
кожа –
холодная звезда растворённая в молоке
волосы – стая подросших самок
[как там –
«иссиня-чёрных»?]
жужелиц...
девственница томно вздыхает
пьёт канареечную песню
сок пускает сквозь кожу и прочее…
в чёрном мясе тюльпанов ни одно светило
голоса не подаст –
в аутичной ночи всё погасло
лишь комок свечи соскользнёт –
не задержишь
лишь серёжки блеснут
[так вяло и сонно]
– из осторожности
и ничто не мешает ласкам
нечеловеческим…
а потом всё понятно и просто –
умрёт наша девушка
матери оставив письмо
что точит её
что-то жаркое и ледяное
что выйти нет сил
за марципанами
что второй день подряд не чёсаны косы…
только попик придёт под конец
и скажет кому-то из близких
бессодержательную
но таинственную фразку…
и со временем
в этом почти что уверен
какой-нибудь нездоровый фанат Достоевского
сделав что-то более срочное
чисто лишь от ментального зуда
настрочит обо мне два коротких абзаца
для Википедии
несколько гипотез состроит о том
кто моя матушка
[вероятно эмансипированная барышня
Аполлинария Суслова –
та ещё поблядушка!
[прототип Настасьи Филипповны]]
и напоследок скажет:
«Автор рассказа
«Коричневое и розовое» –
истории в духе раннего символизма
в центре которого три дня из жизни
гимназистки Катерины Инбер
своими страстными мыслями про булочника-еврея
девушка приманивает искусительного демона
который лишает её жизненных сил»...
представляете?
мерзость какая –
«жизненных сил» –
задушил бы! –
отзвук сыгранный в унисон
с лицом моей
непутёвой героини
кто-то подумает
что это альтернативная история
на самом же деле –
альтернативное возвращение
ОРИГИНАЛЫ:
* * *
і це волосся – пласкі пагони нерічкового піску
вологі від кави
і ці губи – ягоди перестиглі
дерези бербера
і ці руки – вага тіла супротивника
важчого за тебе
на кілька років сніданків манною кашею
який в бійці дурацькій дитячій з тобою заходиться
біжить мурашка
спотикається об волосинки на грудях
срібло маслини плаче
кидає зерна
у нашу з тобою глину
пальці чавлять з піску солоне і тепле
хлопчик кудлатий пихтить
з кишень на обличчя твоє
рясно сиплються
дві рівноваги червоного й чорного:
сонечка і солдатики
хлопчик лікоть свій дужче
до лопаток притисне
з гілок колючих на плечі
ці поцілунки скрапнуть
покотяться нижче і нижче
з ніжок мурашку зіб’ють
на глобусі шкіри лощину шукатимуть
ллється срібло маслини на кущ дерези бербера
вмирають комахи
під нашим з тобою золотом
ГІМН ОЧЕРЕТЯНИХ ХЛОПЧИКІВ
як страшное рождается безмятежным,
так і ми натрапляли на це випадково,
ніби звернувши раптово
не туди куди слід
і все –
мали химерну хворобу
задарма,
мали її просто так,
наче ворона – сир…
тож нас никто не учил этому, не соблазнял, не развращал. мы сами дошли. и даже и не дошли, а будто в воду, свежую, текучую, плескучую, кинулись безоглядно, упали …
смугасті, очеретяні
бурштиноокі
мальчики из камыша
набредали ми
на цю долю
міської прописки
годуючись вже
не мишами і жабами,
а полюючи на ковбасні обрізки
і пташину гомілку
в суцвіттях чорного целофану…
часом якась пані,
чи навіть шляхетний пан
виносив нам з дому
справжні королівські наїдки
і ми,
затамувавши підкреслено «нашу»
нудоту,
з нехіттю їли
оті фаршировані штуки,
рябчиків в ананасах,
пироги
[ясна справа –
з печінки!]…
їли незграбно,
адже не вміли ми
віртуозно їсти,
а могли лише віртуозно підкидувати
на язиці смаколики.
і наш метаболізм –
вулик геть без чарунок –
проходив повз ті наїдки,
як пролітає бджола
повз намальовані квіти.
і пані,
та частіше пани,
дивувалися щиро як може не смакувати
м’ясо м’ясне
чи ковбасні ковбаси.
і пані з панами
зводили брови суворо,
пхали розпачливо в сумочки
свої кулінарні прикраси,
квапливо штовхали в портфелі
салати з молюсків,
йшли –
підборами цокотали –
обважнілі
від усього міського –
гіперболічно смачного
і королівського.
згодом,
зрідка
просили забігти у гості,
де шафи на ребрах поличок
тримали самих лише
устриць,
омарів,
лосося у цедрі,
фуа-гра без упину…
і пружно заходили в їхні доми
щоб невдовзі піти
на меблях велюрових залишити
пасемця хутра…
і подзюрити непомітно
в кутках і на килим…
ми так пишалися тим,
що всотали запах болота,
мов молоко матері.
пишалися тим,
що кісткова структура наша
зростала
на ондатрових хрящиках
і хвостах…
і ми розкривали ту гордість –
барвисту з гачком парасольку –
строкате шатро
з болотяних комарів
і погордо йшли
повз пажів,
панів і панянок,
вагітних приречено
на розтягаї,
котлети по-київськи,
курку з пшоном і броколі,
минтай, запечений з овочами…
стрибали через калюжі,
лузали насіння,
сміялися так,
щоб з кошика рота
визирала біла черешня зубів.
а потім:
махнули левым рукавом – вдруг сделалось озеро, махнули правым рукавом – поплыли по озеру белые лебеди.
ДОППЕЛЬҐАНҐЕР АЛЄКСАНДРА БЛОКА ГУЛЯЄ В САДУ МІЖ ТЮЛЬПАНІВ
повернення –
це різновид пологів
якби я був незаконнонародженим сином
бородатого і похмурого Достоєвського
то прямуючи з Санкт-Петербурга
до Відня
прямо в потязі
між чаєм з лимоном
і чужими масними картами
з дамою-пік
вельми схожою на
хвойду-циганку
[хоча вже і дітям відомо
що курви-циганки бувають
лише в народнім фольклорі
і чоловічих фантазіях штибу:
близнят, мулаток, небоги...
[уявляєте як ці золоті зуби
лещатами
клешнями краба
довкола прутня клацають?
бррррр...
мурахи біжать по шкірі]]
так от –
маючи повноваження
позашлюбного сина
генія безсвітання
я написав би оповідання –
«Коричневе і рожеве» –
про загибель русявої
блідолицьої
з наче в миші дрібними
рисами
але обличчям-млинцем
незайманки
інкубом до неї прилітає хлопчина –
крила – поліплоїдне чорне м’ясо
пелюсток тюльпана
[дозвольте мені такий поетизм
очі закриємо разом на цю селекційну умовність –
пелюстки тюльпана не бувають темнішими
за шоколад]
схиляється
в порцелянових блюдцях для оселедця
[майже ця –
«мигдальна розкосість»]
копошаться канарками чорними
[перепрошую!..]
зіниці вгодовані
шкіра –
холодна розчинна зірка у молоці
волосся – зграя дорослих самиць
[як там –
«іссіня-чорних»?]
жужелиць...
незайманка млосно зітхає
п’є канаркову пісню
сік крізь шкіру та інше пускає...
в чорному м’ясі тюльпанів жодне світило
голосу не подасть –
в ночі цій аутичній згасло все
лише грудка свічки сковзне –
не затримаєш
тільки сережки зблиснуть
[так мляво і кволо]
– лишень для перестраху
ніщо не завадить цим любощам
позалюдським...
а згодом все зрозуміло і просто –
вмре наша дівчина
матері написавши листа
що точить її
щось крижане і жагуче
що сили немає сходити за
марципанами
що другий день вже не чесані коси...
тільки попик прийде під кінець
і скаже комусь з домочадців
якусь беззмістовну
але загадкову фразку...
і згодом
майже впевнений в цьому
якийсь хворобливий фанат Достоєвського
зробивши щось більш нагальне
чисто лишень від сверблячки дієвості
напише два коротеньких абзаци про мене
для Вікіпедії
кілька гіпотез збудує про те
хто моя матінка
[ймовірно молода емансипована пані
Аполлінарія Суслова –
та ще блядина!
[прототип Анастасії Філіповни]]
і наостанок вкаже:
«Автор оповідання
«Коричневе і рожеве» –
історії в дусі раннього символізму
в центрі якої три дні з життя
гімназистки Катерини Інбер
своїми палкими думками про булочника-єврея
дівчина приманює звабливого демона
який позбавляє її життєвих сил»...
уявляєте?
мерзота яка –
«життєвих сил» –
повбивав би! –
відгук зіграний в унісон
з обличчям моєї
недоладної героїні
хтось подумає
що це альтернативна історія
насправді ж –
альтернативне повернення
|
