Не просто назад вертаюся –
У - будні, яких нанизано,
У – долю свою, як у тіло земне,
У справи, турботи, сни…
І потяг, здається, крізь сфери летить,
Стрімко, і гучно, й залізно,
Щоб приземлитись на кінчику
Усе ще моєї весни.

Вагони, вагони, вагончики,
Лічені-перелічені,
Всі станції – уже мічені,
Й опівночі не зіб’юсь.
Я повертаюсь на Київщину,
А звідси – вагони зустрічні і
Чіпляють залізні крила,
Й на південь тримати курс.

Вертаюся – прокидаюся.
Із туфельок – та й у чоботи,
У мінуси - після сонечка,
Із балу – та й на ріллю.
Пірнаю і – виринаю у
Свої повсякденні клопоти,
У «вірю», у «сподіваюся»,
«Ненавиджу» і «люблю».

Крилаті мої ви потяги!
Із батьківщини – як із вирію,
Моєї долаєте пам`яті
Невигаданий рубіж.
Із вами – в часи і відстані
Я радісну долю вимрію
І землям цим,
І щоб людям всім,
І потягам,
І собі.
   17.01.11.