Німію  від  напружених  думок,
Вмираю  від  останніх  вісток  з  дому,
Та  серце  знов  пройма  електрошок:
"Не  час!  Cпинись!"  -  і  я  виходжу  з  коми.

"Вмирати  добре  -  як  зробив  вже  все,
Вмирати  можна,  щось  та  залишивши,
А  просто  так  вмирати  -  то  пусте!
Сховатись,  так  нічого  й  не  зробивши."

"Та  що  робить?"  -  питаю.  "А  борись!
Борись  зі  всім,  що  так  калічить  серце,
Борися  вперто,  кожен  день  і  мить.
Борись!  То  саме  легше  -  вмерти!

Як  не  бажаєш  дітям  зло  терпіть,
Коли  не  хочеш  знов  у  пастку  блуду  -
Борися!  Як  на  протязі  століть
Боролись  ті,  про  котрих  кажуть  -  ЛЮДИ!

Бо  сатаністські  заклики,  як  смерч,
Проносяться  над  грішними  світами,
Дахи  знімають,  голови  із  плеч  -
Цілі  міста  в  обіймах  океанів.

Цілі  країни  у  обіймах  мук,
Цілі  народи  у  обіймах  лиха.
І  мовчимо!  Не  видно  навіть  рук,
Бо  душим  дух,  аби  сидів  він  тихо.

"Не  треба  крові!"-  кричимо  усі  -
"Не  треба  смерті!",  хоч  самі  вмираєм,
А  Сатана  сміється  голосніш
І  помирати  нам  допомогає.

І  Божі  храми  в  відчутті  біди
Заплакали  тривожно  образами:
"Моліться,  док  отруєні  плоди
Не  з"їли  в  вас  ще  доостатку  тями!"

Творець  сердито  дивиться  згори:
"Невже  ви  не  второпали,  сердешні?
Ви  -  й  є  ті  воїни  супроти  Зла  орди,
То  ваша  місія,  ваш  борг  перед  прийдешнім!