Взуттєвий магазин. Гуде базар...
Півсонна продавчиня. Стос журналів.
На підвіконні – таця, самовар.
Сміюся:
– Білих капців тут чимало.
Чом «обув’ю» назвали це взуття?
Пожвавилася жінка:
– Мы ж – славянє!..
– Так у крамниці – аж з Китаю крам,
Китайською пишіть... - кажу-співаю.
Не припливе в Полтаву Лад-Гаразд!
У Ворсклі упокоїться мрій човен.
Між опішнянських півників і ваз
Ви відцурались неньчиної мови...

У мене втупився замурзаний прошак.
На патерицю сперся, шепче злісно:
– Яке від мови ваш-ш-ої пуття?!
Не сєйтє смуту, пані ш-ш-овіністко...
У вас кишеня? Я кажу – карман!

– Це чують внуки - хлопчики, дівчатка...
Поглине дух безчасся океан,
Якщо забудемо джерела і початки!

– Для мене ваша мова – бомби ґніт...
Від неї мій язик скрутивсь у вузол... –
Махнув рукою голомозий дід.
– Подай на хліб! –
                            підніс масний картузик…


2005