«Життя» - гласять - « не поле перейти!»
Воно нас б*є, щоб ми не помилялись,
Калить в вогні, щоб вперто, до мети
Крізь терн ішли й назад не обертались.

Воно нас вчить любити і прощать,
Не розмиватись в жалісливих сценах,
Не вішатись від того, помирать
Й не погубитись на його теренах.

Воно нас вчить і вчення те як вік,
Скільки живеш - усього не пізнаєш,
Здається (я про себе) чоловік
Дурним не є - а все ж дурним вмирає.

Довірливим (як кажуть) вила в бік -
Такий закон, щоб вижити в цім світі.
Шкода, що голова уже як сніг,
Та так цього не встиг я зрозуміти.

Прощаю легко й ніби без образ,
Та якийсь накип від тих слів, як сажа,
Лишається у бронхах кожен раз
І у легені десь повзе, зараза.

Мені далеко до крилатих фраз,
Не вмію бити, як мечем, словами -
Хотів з душею я прийти до вас,
Щоб зняти з неї той великий камінь.

Так, мені важко, бо усе життя
Як проклятий, тинявся я світами
І все плекав надіїї в майбуття,
Що зажевріє довгожданний ранок.

Я вірив людям. Вірю і тепер,
Бо знаю - так не може бути вічно!
І змії, що пускає Люципер,
Загинуть і згорять в вогні Предвічнім.

Та нам самим дожити до тих днів
І не згоріти від гіркого яду,
Щоб сенс життя довести до синів,
Онукам привідкрити двері саду!