Стою над урвищем. Піднизом океан.
Холодний вітер обдуває спину.
Заходить сонце. На передній план
Криваві відблиски виводить небо синє.

Стою над урвищем і Господа молю:
«Прости гріхи, що сотворив в нестямі,
Якщо себе занадто я хвалю,
Якщо нарік невинних ворогами.

Я каюсь, Господи, бо каятись не гріх,
У покаянні, кажуть, шлях до раю.
Та на душі так гірко, не до втіх,
Бо й сам у каятті отім вмираю.

Не помираю я, що оступивсь,
Не помираю, що сказав невміло,
Що десь у друзях знову помиливсь -
Вмираю, що мене не зрозуміли!»

Cорочку вітер дре в дрібні шматки,
Разом із нею задубілу душу.
Хтось ззаду йде. Жду поштовху руки.
Та доказати,що почав, все ж мушу!