В невеликому з собою ладу Кожен ранок до криниці іду, Хилитаю помаленьку бедром Й емальованим стареньким відром. Я неквапливо води наберу, Щирі сльози там тихцем обітру, Хоч ридаю сам на всі небеса, Бо дружинонька моя любить пса. І бреду назад уже навмання, Хоч би пес це був, а то ж — цуценя, Біль ковтаю, що з глибин вирина, Ще й до всього це не пес, а вона... Чом, дружино, ти не любиш мене? Хай тебе твоя мана омине. Придивися, де ж твоя голова, Як із мене витікають слова... Хочеш ти, щоб я на інших моливсь Під акорди і надриви пружин, Чом не стати і тобі, як колись, Найніжнішою із ніжних дружин? Чом ти Рембо прагнеш, а не Рембо, Чом не відаєш, що слово — це Бог, Чом знаходиш ти одна (і не раз) Найобразливіші всі із образ?.. Чоловік же твій, що вже полиняв І посивів і ледь-ледь полисів, Він — невиправне мале цуценя Десь зі Всесвіту Усміхнених Псів. Він шукає щось незнане в словах, І ночами він не спить, мов сова, Він іде кудись, самотній, мов перст, А можливо, мов усміхнений пес... Запитаєш, що за всесвіт такий, Знати всесвіти не маю бажань, Це всього лиш пустомелі рядки, Всі слова є маячня і deja. Так, погоджуся зі смутком в очах, Бо від пошуків його весь зачах, Та цей всесвіт є, цей всесвіт з роси, І у ньому — усміхаються пси. Одночасно він твердий і м’який, Він маленький, мов краплинка води, Він — пушинка, але саме такий, Може, він на цілий Всесвіт один. В цього всесвіту туманний портрет, Він і сам не знає, що він несе, Та якщо він ненароком помре, З ним померти може «все» і «усе». Отоді-то ти спізнаєш резон, Зрозумієш, що хтось був Робінзон, По натурі — ні бізон, ні безе, Його усмішка тебе загризе... Не руйнуй його незримі світи, Не наклич на них бездумно біди, Бо не відає ні він, ані ти, Скільки ще йому носити води. Краще ти його завжди бережи, Як давно тобі це кажуть усі, — Він не просто на дивані лежить, Він — у Всесвіті Усміхнених Псів... Твій, дружино, водонос, далебі, Нерви скручує в пружини тугі, Хай рядки ці будуть гімном тобі — Ти знайдеш між них прихований гімн... |