Десь на зламі віків чи згині Безліч іграшок є із замші, І маленька росте богиня, А ім’я у богині — Зайчик. Зайчик мружить від щастя очі І стискає в малих долонях Серед іграшок найдорожчу — Це старенький потертий слоник. А сім’я — хоч пиши романи, Хочеш — кашу готуй перлову, Ми не скажемо, хто є мама, Доця — Зайчик, а тато — клоун. Доню, чуєш, дзвенить у вусі — Прислухайся до слів матусі, Але правда таки — у тата, Що, Зайчатко, тобі сказати?.. Йди туди, де маленькі дверці, Де тумани, що аж морозить, Дослухайся до свого серця, Ще тобі я дарую сльози... Відділяй головне від решти, Клоун каже (а клоун знає) — І зі слоником так дійдеш ти До дев’ятого кола раю. Їдеш в клоунів ти оселю, Там, де сміх і пісень горлають, Тільки зовні вони веселі, Але душі у них волають... Забуттям вони гоять рани, Хоч вважають його любов’ю, Океан забуття безкрайній, А слова там залиті кров’ю... Це страшний океан, без жартів, Щиро й чесно сказати мушу, І нікому не слід бажати — Океан забирає душі... В цей не лізь океан нізащо, Мій серйозний маленький Зайчику, Клоун бачив — хай Бог боронить... Хай у нього залазить слоник... Слоник, хоч він і ликом шитий, Десь на дні у маленькій мушлі Хай знайде там малу пушинку — Тата-клоуна грішну душу. Слоник міцно візьме, мов робот, Дещо — в руки, а дещо — в хобот, Впреться ніжками й без обману Вирве душу із океану... Підніми її, що б не стало, І неси, куди хочеш, далі, Чи в глибини, чи на вершини, Неприкаяну із пушинок. Ця пушинка — твоя й для тебе, Бо коли потемніло небо, То твій тато (цього не стерти) Був готовий за тебе вмерти... Хоч у клоуна все — не криця, Та за тебе, Зайчатко-Слово, Тільки бачили мама й киця, Страшно як помирає клоун... А коли Бог відкриє дверці Й ти ПОБАЧИШ (влови це слово), Що у тебе живе під серцем Океан... Океан Любові... Зачерпни океан Любові, Як розкриється квітка з гаю, Щоб омити слова від крові, Порятуй їх, тебе благаю... І, як птахи летять у вирій, Покидаючи доли й ріки, Сльози клоуна просто вилий В океан забуття навіки. Вилий біль і сумні неврози, Що клубочаться там, в тумані, — Хай зіллються Любов і сльози В таємниці трьох океанів. Тут не варто тобі гадати, Ти не бійся Любов віддати, Ти Любов віддаєш для інших — А її прибува все більше. Ще відкрию секрет вчорашній, Тільки ти не кажи нікому, Знай — це страшно, це дуже страшно, Як насправді вмирає клоун... Йди ж бо, Зайчику — тихе щастя, І не думай, що буде потім, Всім приходить пора прощатись, Он видніє уже твій потяг... Як зачуєш ти поклик зичний, То туди не скачи з розгону, Бо твій потяг не зовсім звичний І у ньому — думки-вагони. Знай, для тебе — і квіти, й зорі, Знай, Зайчатко, ти — Мона Ліза, А думки, хоч вони й прозорі, Та насправді вони — з заліза. А знайдеш запитань поклажу, Розглядай їх окремо кожне — І твій слоник тобі підкаже Все, що можна і що — не можна. «Йди й Любов віддавай ні за що!..» — Клоун мовчки кричить з перону... «Будь хороброю, ніби Зайчик, Й непомітною, ніби Слоник...» |