І
На свіжому снігу – знайома стежка,
а нею йде знайомий чоловік.
І я, вчорашня, із-за шторки стежу
дрібні метаморфози дворові.

Щоночі сніг – щоранку звичні кроки
у напрямку, відомому давно…
Повторення набридливих уроків –
нічому не дивується вікно.

У певну мить, яку я також знаю,
до скла торкнеться промінь – і втече.
Зворушена сніжинка замерзає,
Не зворушивши виразу очей.

Стара верба, яка стомилась дихать….
Халупа, що не дихає давно…
З-за шиби, наче з-під міцної криги,
не чути пульсу…

ІІ
      Мов забутий Ной,
дивлюся на потоп, укритий льодом,
ковчег обходжу: чи живі ще є?
Чи варто бити лунки до народу,
що вже й не дихає, а воду – п’є?
Чи спрагло притулятися до пари? –
Але в свічаді ти давно – одна.
Кров крижана – і жодного удару
із глибини єства не долина…

О Господи… Спасенна, я не смію
жалітися, але скінчився час…
Пошли ж мені якоїсь аритмії,
хоча б у тілі власному, хоча…