Повтор…
   Буксує думка у словах,
Слова товчуться в гніздах вічних істин,
розгойдуючи древо родове.
…Пташа росу пір’їнами спива,
а дзьобом – сонце,
         і не просить їсти,
але чомусь і досі ще живе.

Це теж повтор: з яйця гряде потомство.
Родимі плями тиснуть,
         мов тавро,
та їх оперення маскує – рухом.
І завтра це пташа зречеться дому,
і все віками надбане добро
з ранковим вітром по світах роздмуха.

Остиглі гнізда – струхлий стовбур – пень,
і ліс – вже луки,
      а по тому – пустка,
Вітчизна – в дзьобі,
      і нема столиць…
Та розгортає мапу мокрий день,
і прах береться в животворчі згустки,
щоб в них нові потомства зачались –

десь тут, десь там,
      означуючи вибір
крилатих,
   що дивилися з висот
старезних крон, які спили джерела…
У вільних завжди менше в торбі хліба,
і тому легша мандрівна їх  плоть,
і тому легше їм ховать померлих.

Родимі плями звівши до ознак,
нові ґрунти запліднюючи сім’ям,
фарватеру не зрушують, одначе:
вода коріння живить – нутряна,
а сонце – припікає горде тім’я,
і новизна слізьми старими плаче.